Особистісний ріст

 

Особистісне зростання, або самоактуалізація (за К.Гольдштейном) - виключно глибоке поняття, що в загальному значенні вбирає в себе прагнення людини до виявлення та розвитку можливостей власної особистості,  сам процес її «роботи над собою» для досягнення певних цілей, а в кінцевому значенні - ще й результат її руху шляхом самовдосконалення («пробудження», за Г.І.Гурджієвим). Особистісне зростання - це і самопізнання, пошук людиною свого справжнього «Я», рух до досягнення справжності, автентичності, розширення безлічі особистісних значень і набуття «самості» (індивідуація, за К.Г. Юнгом). Це ще і психологічне дорослішання, прагнення до підвищення так званого адаптаційного потенціалу особистості, до самоствердження, самодостатності та незалежності як від чужої думки, так і, певною мірою, від тиску життєвих обставин.

Особистісне зростання життєво необхідне кожній людині, не залежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Необхідне для того, щоб задовільнити глибинну потребу в самоактуалізації, що займає, за А. Маслоу, найвище місце в ієрархії потреб. Необхідне для досягнення гармонії у відносинах із самою собою та навколишнім світом. По великому рахунку, необхідне для пошуку свого місця в житті, усвідомлення індивідуального життєвого сенсу та призначення, без розуміння яких неможливе здобуття щастя та повноти життя.

Навіщо ж потрібен такий складний і тернистий шлях пошуку «справжньої правди життя» і розгадування потаємного сенсу власного існування? Невже немає відповідей на ці головні в житті питання - відповідей, які можна було б знайти в готовому вигляді і прийняти як керівництво до дії? Невже для цього недостатньо    тієї інформації, яку можна почерпнути в солідних, науково-обґрунтованих довідниках та навчальних посібниках? Хіба не можна, зрештою, звернутися за допомогою до дипломованих всезнаючих експертів або просто попросити поради у гідних і шанованих вами людей, чия мудрість і багатий життєвий досвід особисто вам достовірно відомі? І так, і ні. Вся справа в закладеному в самі питання прихованому протиріччі. Протиріччі, усунення або вирішення якого рівносильне відповіді на саме питання. І тому та відповідь, яка пропонується у готовому вигляді, - не здобувається власними самовідданими зусиллями шукача істини, а приходить звідкись з боку (і часом очевидна), - не буде, мабуть, сприйнята і зрозуміла самим страждаючим.

 

Як казали древні римляни, людині властиво помилятися - "homo errare est". Мабуть, найбільшою мірою їй властиво помилятися на свій власний рахунок. І хоча вона зазвичай думає, що живе розумом - своїми логічними, словесно оформленими думками, насправді вона живе образами, що генеруються підсвідомістю і лежать в основі стійкої, глибинної (правопівкульної) мотивації. Завдання психологічної саморегуляції та особистісного самовдосконалення - зробити цей процес максимально усвідомленим і керованим. Виходячи з цього, головне завдання тілесно-орієнтованих (втім, як і багатьох інших) методів особистісного зростання - вирішення основного питання практичної психології (за аналогією з основним питанням філософії): що важливіше - свідомість чи підсвідомість? Як вирішити протиріччя між ними, подолати внутрішню подвійність, усунути джерела внутрішнього психічного конфлікту? Іншими словами, як навчити людину вести усвідомлений діалог із власною підсвідомістю, щоб набути гармонії в собі самій?

Досвід дозволяє стверджувати, що при використанні сучасних психотехнологій, методів психологічної самодопомоги це реально і досяжно – звичайно, за умови цілеспрямованої роботи людини над собою. Саме тоді людина стає здатною виконати своє головне завдання. Завдання, яке колись намагався вирішити ще Діоген, який блукав при світлі дня із запаленим ліхтарем у руках. На здивовані запитання своїх співгромадян про те, що ж він шукає «вдень з вогнем», давньогрецький філософ відповів: «Шукаю Людину». Цю притчу нерідко згадують сучасні психотерапевти (пошлемося, наприклад, на А.Б. Добровича), замовчуючи, проте,  де ж Людину шукати. І відповідь насправді проста: треба заглянути в дзеркало, бо за великим рахунком все своє життя людина шукає... саму себе. Знайти себе як іншого, знайти своє друге «Я» - отже, знайти та навчитися підтримувати контакт із власною підсвідомістю. А це, у свою чергу, означає відкриття свідомого доступу до своїх глибинних внутрішніх ресурсів і творчих здібностей, до інтуїтивної мудрості та відчуття сенсу життя.

Одночасно, я  вважаю, не зайвим застерегти читача від однобічності підходу до практичної психології, від надмірних старань і невиправданого інтузіазму стосовно технологій особистісного зростання. Говорячи про природне бажання людини покращити власне життя і почати цей процес з поліпшення самої себе, завжди необхідно дотримуватися розумного скептицизму і помірного консерватизму. Бажано пам'ятати про зважене ставлення до «благих намірів». Людині, яку цікавлять проблеми особистісного зростання, самоактуалізації, потрібно в першу чергу прагнути захистити себе від проявів відомого в психології феномену «зсуву мотиву на мету», що є нерідким наслідком надмірної захопленості, що межує з фанатизмом, коли діяльність (в даному випадку - оволодіння прикладними психотехнологіями) стає самоціллю. Іншими словами, коли людина діє не заради результату, а заради самої діяльності. І найголовніше - коли психологічне самовдосконалення починає служити не кращим пристосуванням до життя, а навпаки, втечею від нього, відгороджуванням від повсякденної реальності, коли активна життєва позиція змінюється пасивною покірністю, а вирішення реальних життєвих проблем підмінюється штучним девальвуванням їх значимості, виправданням власної бездіяльності.

Поняття особистісного зростання і самоактуалізації мають на увазі, що той, хто йде шляхом самовдосконалення, повинен стати в чомусь іншою людиною, вільною від колишніх проблем. Зберігаючи наступність попереднього життєвого досвіду, вона має водночас перетворитися на нову особистість або, образно кажучи  «переродитися» (П.Д. Успенський). При цьому тут їй доводиться стати батьківською фігурою самій собі - у духовному плані, звичайно (згадаймо вираз self-made man). (Втім, в античних містеріях та інших стародавніх психотехнічних традиціях ініціації метафора «переродження» розумілася буквально, і людина мала пройти і через символічну «смерть», і через «воскресіння»). Методи тілесної психокорекції також передбачають вирішення цього завдання. Причому не тільки дають можливість, що йде по цьому тернистому шляху, в буквальному сенсі ВІДЧУВАТИ себе іншою людиною, але часом і справді відчутно змінитися тілесно.

Тим самим людина поступово створює уявну, але водночас реально діючу «панель управління» власним психічним станом («control panel» - термін Р. Бендлера, який використовується в методі DHE). А точніше, панель САМОконтролю, окремими «кнопками» якої є пов'язані з кінестетичним аналізатором умовні рефлекси, які активно використовуються як інструменти саморегуляції (різновид оперантних (рефлекси 2-го роду) умовних рефлексів, за Б.Ф. Скіннером). Набір цих умовних рефлексів, сконструйованих за принципом «зроби сам» і спрямованих людиною на саму себе, є розширенням або доповненням її початкового психологічного типу. Подібна добудова, що дозволяє вийти за вузькі рамки вихідного типу особистості, подолати сковуючі бар'єри і обмеження, і представляє собою в повному розумінні слова особистісне зростання.

Де ж ті орієнтири, які можна використовувати щоб вибрати правильний напрям особистісного зростання? За А. Маслоу, кінцева мета особистісного зростання - самоактуалізація - включає наступні психологічні характеристики.

А. Складові особистісної зрілості.

1)Автономія, незалежність суджень від суспільної культури, мікро- та макросоціального оточення. Це становить основу самодостатності людини, її інтелектуальної самостійності, об'єктивності, виваженості та неупередженості її думки. Звідси випливають високі моральноетичні стандарти особистості, а також опір насильницькому залученню до прийнятих у суспільстві стереотипів або поглядів, що нав'язуються. Звідси ж гуманізм і широта поглядів, коли людина ідентифікує себе не з якоюсь вузькою соціальною групою, а з усім людством загалом.

2) Зосередженість на проблемі, а не на власному «Я». Здатність людини зосередитися на вирішенні проблем, зріктися від своїх внутрішніх проблем і обмежень задля досягнення важливої ​​мети - важлива складова частина особистісного зростання, основа цілеспрямованості особистості та соціальної успішності.

3) Прийняття власного «Я», інших людей і природи. Це сприяє підтримці міцних і глибоких міжособистісних відносин, а також найголовнішому для людини - задоволеністю власним життям, його усвідомленням, що у свою чергу є кращим, природним захистом від депресії. У великій мірі, це не що інше, як уміння людини бути щасливою, дотримуючись розумного балансу бажаного і дійсного. Вміння жити, задовольняючись тим, що є, водночас не замикаючись у вузьких рамках повсякденності, не зупиняючись на досягнутому.

 

Б. Повернення людини до своєї природної сутності.

4) Свіжість сприйняття та оцінок. Відкритість людини новому досвіду, психологічна гнучкість, вміння знайти несподіване у звичному, а також позбутися ілюзій і стереотипів сприйняття, не заплющувати очі на очевидне, навіть якщо воно суперечить очікуванням.

5) Безпосередність (спонтанність), простота та природність. У поєднанні з попередньою характеристикою це, на думку А. Маслоу, сприяє також формуванню «демократичної структури характеру».

6) Креативність. Мається на увазі творчість у всіх її проявах, від піднесених загальнолюдських досягнень до побутових дрібниць і елементів новизни в повсякденному житті. Продуктивна творчість, спрямована на вирішення конкретних завдань.

7) Підвищена частота пікових переживань, тобто природних, спонтанних, адаптивно-творчих змінених станів свідомості. На мій погляд, саме це і становить природну психофізіологічну основу перелічених вище особистісних рис, особливо таких, як креативність, відкритість і безпосередність, а також задоволеність власним життям. Адже пікові переживання - не що інше, як відкриття людиною нового в тому, що її оточує, творче осяяння або просто миті щастя.

В результаті самоактуалізованій особистості, за Маслоу, властиво більш ефективне і адекватне сприйняття реальності (а звідси, і краща адаптація до неї).

Коли у відомого психотерапевта, А. Лоуена, запитували про його ставлення до проблем особистісного зростання, зокрема, до руху з розвитку «людського потенціалу» (Human Potential Movement), він насамперед звертав увагу, на що ж це зростання та особистісний потенціал у кінцевому результаті спрямовані (Goodrich-Dunn В., Greene E., 2002), так як безпредметне особистісне зростання просто таким не є.

Справді, наведений набір психологічних якостей - узагальнений портрет людини, успішної в усіх сферах життя. Але це все ж таки модель теоретична, той високий ідеал, до якого слід прагнути, але який у повсякденному житті залишається важкодосяжним. А що ж можуть зробити технології психокорекції/особистісного зростання в реальності? Що вони здатні принести  у практичному плані для поліпшення психологічної адаптації людини і відповідно вдосконалення її життєвих умінь та підвищення успішності?

По-перше, це контроль емоцій - як поточного душевного стану так і полегшення минулого емоційного «багажу». Це і усунення або, принаймі, згладжування емоційних «сплесків», перепадів настрою, і запобігання «вигоранню» за інтенсивної емоційно насиченої діяльності, емоційних дефолтів (вираження А.В. Курпатова). При цьому в основі свідомого керування емоціями лежить, в першу чергу, відмова від неусвідомлюваного та негативного впливу на них, від звичного генерування негативних емоцій. Саме подібний механізм «самонакручування» є найбільш поширеною причиною емоційного дискомфорту. А. Елліс (2002) сформулював його принцип таким чином: люди в дійсності не засмучуються, а засмучують самі себе. (Підсумок цього процесу П. Вацлавік (1993) коротко і змістовно підсумував як «стати нещасним без сторонньої допомоги».) З іншого боку, рецепт по-справжньому дієвого емоційного самоконтролю нерозривно пов'язаний з навичкою емоційної розрядки, вивільнення «заморожених» емоцій . Іншими словами, вимагає від людини не придушення почуттів, а довіри до них, відкритого та природного вираження емоцій.

По-друге, технології психологічної саморегуляції, особистісного зростання допомагають у посиленні або цілеспрямованому створенні мотивації тих чи інших життєвих досягнень. Це формування позитивного та особистісно значущого образу майбутнього (треба підкреслити саме образний, правопівкульний компонент його уявлення), «опредметнення» життєвого сенсу використовується як у різних методах психокорекції (так званий «добре сформований результат» у НЛП, «прохід у майбутнє » за М. Еріксоном, мотиваційний етап вирішення психологічної проблеми в поведінкових методах психокорекції), так і в педагогіці - створення поряд з «зоною найближчого розвитку» за Л.С. Виготським ще й «дальшої перспективи» (за А.С.Макаренком).

По-третє, психотехніки особистісного зростання сприяють зростанню ролі інтуїції у повсякденному житті, збільшенню уваги до її «підказок» (К. Роджерс називав це підвищенням довіри до «оргазмічного оціночного процесу»). Формування навички усвідомлення інтуїтивних «сигналів тіла» дозволяє тим самим перетворити інтуїтивно-підсвідомі правопівкульні механізми психіки на практичний робочий інструмент для прийняття рішень. Тут і пошук нестандартних рішень у ситуації не визначеності («вихід із глухого кута» або «стрибок вище голови») або, в більш широкому значенні – науковий пошук, інновації, творчість.

Нарешті, це й особистісне зростання у вузькому значенні слова, сфокусоване на рівні ідентичності: підвищення самооцінки, перебудова та гармонізація образу себе (за К. Роджерсом, зближення «Я»-реального та «Я»-ідеального).

Все вищезгадане може бути спрямоване на поліпшення відносин з оточуючими, особливо з близькими людьми. Це і вдосконалення навичок спілкування, і здатність до побудови стійких, довготривалих, емоційно комфортних взаємовідносин. Ще одна точка дотику -  «вирощення» особистісних здібностей - створення та підтримання оптимального функціонального стану, або «робочого» стану для цілеспрямованої діяльності, що становить її надійний фундамент.

Ще одна точка зору на особистісне зростання - це в першу чергу забезпечення людині доступу до необхідних, для її успішної діяльності, психологічних ресурсів (Л.С. Білогородський). Неможливо не погодитися із твердженням М.Н. Гордіїва та Є.Г. Гордіївої (2002) про те, що «усі необхідні ресурси є у людини в будь-який момент часу. Однак потрібні певні способи, щоб їх розбудити». Необхідно внести лише одне доповнення: коли ми говоримо про технології особистісного зростання, не повинно створюватися враження, що шукані ресурси особистості є чимось окремим від нашого свідомого «Я», що живе самостійним життям. Потрібно уникнути «цілющої» парадигми, від уявлень про те, що ці ресурси сплять безпробудним сном, а після чудового пробудження за помахом чарівної палички (яка, звичайно, знаходиться в руках психотерапевта) вони починають діяти самостійно і тим самим автоматично вирішують усі життєві проблеми пацієнта. Необхідні ресурси не тільки є (на підсвідомому рівні), але й завжди готові до використання - просто потрібно навчити людину УСВІДОМЛЕНО ними користуватися.

У сучасній утилітарній інтерпретації для людей соціально активних, творчих і особливо ділових особистісне зростання зазвичай описується як «менеджмент особистості» (Осгуд Д., 1992), як «тренінг успішності», що сприяє перетворенню на «високоефективну людину» (Кові С, 1996 ). Проте останнім часом уявлення бізнес-психології про самовдосконалення особистості трансформуються в концепцію коучінга (coaching), якими є (Уитмор Д., 2001):

1) психологічна адаптація до життєвих умов, що динамічно змінюються, а це, в свою чергу, допомагає в досягненні соціальної успішності;

2) розвиток творчих здібностей та активності;

3) вдосконалення навичок спілкування, соціальної взаємодії та впливу на людей (комунікативної компетентності);

4) прийняття рішень та їх практична реалізація за моделлю психологічного зростання: РІСТ = цілі + реальність + вибір + воля (GROW - Goals + Reality + Opinions + Will)

5) глибше усвідомлення власної особистості - своїх потреб, цінностей, позицій, вміння фокусуватися на них.

Глибинною основою реалізації перелічених завдань є самостійне створення людиною мотивації досягнення, чи самомотивації (Райє Еге., Траут Д., 2001). Перехід від зовнішньої (extrinsic) мотивації до внутрішньої (intrinsic motivation) - одне з найважливіших завдань особистісного зростання.

 

Усе це разом узяте, зрештою, дає людині повноцінне самовираження і самореалізацію (самоактуалізацію, у психологічних термінах). І моє завдання  - пошук та навчання способів досягнення цих цілей за допомогою тілесно-орієнтованих та інтегративних психотехнік.

Різниця між симптомом і рисою рахактеру

Почну з відомого всім вислову "всі хвороби від голови". Цей вислів можна тлумачити буквально в прямому значенні: саме через наші емоції, через те, що ми не вміємо їх вірно проживати, відчувати, а основне помічати ми "заганяємо" їх в тіло і отримуємо або фізичний симптом (головний біль, закрепи, діабет ІІ типу і т.і.), або поведінкові симптоми (нав'язливі стани, панічні атаки...). Як правило такі симптоми ми помічаємо, а от свої невротичні риси характеру ні. Тому тіршки роз'яснення.

Дуже важлива, хоча і не абсолютна, ознака характерного неврозу - відсутність визнання захворювання. Невротичний симптом проживається пацієнтом як інородна частина і викликає у людини почуття, що вона хвора. Невротична характерна риса, наприклад, надмірна акуратність компульсивного характеру або тривожна сором'язливість істеричного характеру, органічно вбудована в особистість. Можна скаржитися на сором'язливість, але не відчувати в цьому ознак хвороби доти, доки характерологічна сором'язливість не обернеться патологічною схильністю червоніти, або, наприклад, акуратність не перетвориться в компульсивний церемоніал, тобто, допоки невротичний характер симптоматично не загостриться, людина не почуває себе хворою.

Важливо відмітити, що існують симптоми, які не визнаються симптомами або визнаються лише частково. Вони сприймаються пацієнтом як шкідлива звичка або особливість організму (хронічні закрепи, передчасна еякуляція і т.і.). З іншого боку багато рис характеру проживаються людиною як хвороба, наприклад, вибухи гніву, схильність валятися в ліжку, випивати, марнотрацтво і т.і. Не дивлячись на це, все ж, визнання захворювання характеризує невротичний симптом, а його відсутність - невротичну рису характеру.

Іще одна відмінність в тому, що симптом ніколи не раціоналізується так, як риса характеру. Ні істерична блювота, ні компульсивна розважливість не можуть бути раціональними. Симптом позбавлений значення, в той час як невротичний характер досить раціональний і не уявляється чимось дурним чи патологічним. Це часто пояснюється тим, що будь-яка невротична риса характеру буде безумовно заперечина клієнтом як абсурд, якщо її повважати симптомом: "Просто він така людина".  Тут мається на увазі, що людина народилася такою, що це "її характер". Аналіз демонструє, що таке тлумачення хибне, що характер заставляє діяти так, а не інакше через певні причини, що впринципі його можна проаналізувати як симптом і змінити.

Іноді невротичні симптоми стають настільки невід'ємною частиною особистості, що починають бути схожими на риси характеру. В таких випадках певна модель поведінки скоріше приймається як щось дивне або як особливість людини, ніж як ознака захворювання. Тому можна сказати, що концепція захворювань надзвичайно різноманітна, що існує багато етапів переходу від симптому, через невротичний характер і "погані звички", до раціональних дій.

У порівнянні з рисами характеру, конструкція симптому дуже проста для розуміння його суті та джерела. Він зумовлений обмеженим числом несвідомих позицій; наприклад, істерична блювота базується на витіснених фантазіях на тему фелації або оральних бажань дитини. Характерологічно вона проявляється як певний інфантелізм і материнське ставлення. Але істеричний хараетер, що формує основу симптому, зумовлений багатьма, частково суперечливими, потягами і виражається в специфічній позиції або способі існування. Тут необхідно, як і під час роботи із симптомом, повернутися до першоджерела і зрозуміти характер, виходячи з інфантильних потягів і переживань. Якщо симптом відповідає єдиному переживанню або потягу, то характер представляє собою спецефічний спосіб існування індивіда, експресію всього його минулого. З цієї причини симптом може виникнути несподівано, в той час як кожна індивідуальна риса характеру формується роками. Однак не варто забувати той факт, що симптом теж не може виникнути несподівано, без базальної, основної характерологічної реакції, яка уже присутня.

Але ми повинні розуміти, що і симптом і невротичний харетер формуються у людини для захисної функції. Для захисту особистості не лише від зовнішного середовища, але й для захисту від своїх лібідових бажань, іншими словами від самого себе. Тому в процесі терапії минає не один місяць до того часу, допоки клієнт почне по справжньому розуміти себе, перестає брехати собі. 

Оскільки невротичний характер людини, виконує економічну функцію охороняючого панциря, встановлюється певна рівновага, хоча і невротична, аналіз стає для ньго небезпечним. Ось чому різні супротиви, які мають різний відбиток на аналізі в індивідуальній роботі, виникає з різного  нарцистичного проективного механізму. Очевидно, що модель поведінки є результатом тотального розвитку і її можна аналізувати і змінювати.

Чому перший важливий супротив психологічному аналізу клієнт пов'язує з особистістю психолога.

 Лікування трансферного неврозу.

Чому перший важливий супротив аналізу, що виникає мимоволі і у відповідності із структурою конкретного випадку, пов'язується з особистістю психолога (аналітика, психотерапевта...);  що таке мотив, який Ференці назвав "трансферною компульсивністю".  Наполегливо слідуючи основному правилу, ми (психолог і клієнт) створюємо ситуацію, в якій на поверхню починають вириватись заборонені речі. Рано чи пізно, клієнт починає вибудовувати захист проти їх проникнення у свідомість. Спочатку цей  захист націлений винятково проти витісненого (забутого, неприйнятного...) матеріалу, але клієнт не знає ні про присутність в ньому цього забороненого матеріалу, ні про те, що він захищається від нього. Як довів Фрейд, сам  по собі супротив несвідомий. Він являє собою емоційний процес і тому не може залишитися прихованим. Як і все, що має ірраціональну основу, цей афект намагається знайти раціональну основу, зафіксуватися в актуальній ситуації. В такий спосіб виникає проекція на того, хто наполягає на виконанні основного правила, цим розпалюючи цілий конфлікт. Пересування захисту від несвідомого на терапевта несе в собі пересування несвідомого змісту. Він теж пересувається на аналітика чи терапевта, чи психолога. Тоді він стає, наприклад, строгим батьком або люблячою мамою. Зрозуміло, що цей захист може викликати тільки негативне ставлення. Оскільки психолог став тим, хто порушив невротичну рівновагу, він автоматично стає ворогом, незалежно від того, які імпульси спрямовані на нього: любові чи ненависті. В будь-якому випадку присутній захист проти самих імпульсів. 

Якщо першими спрямовуються імпульси ненависті, то трансферний супротив однознанчно негативний. Якщо ж це імпульси любові, реальний трансферний супротив буде в якості демонстративного, але несвідомого позитивного переносу. Однак він регулярно обертається реактивним негативним переносом, частоково тому, що неминуче виникає розчарування і відповідно реакція на це, і тому, в міру того, що під тиском імпульсів відчуттів супротив прагне проникнути у свідомість, а пацієнт захищає себе від нього - будь-який захист викликає негативне  ставлення.

Є багато форм механізмів негативного трансферу. Зараз я хочу окреслити декілька типових сюжетів, в яких найбільш ймовірна зустріч із прихованим негативним переносом:

1. Дуже слухняні, надміру дружелюбні, надто довірливі, тобто "хороші пацієнти". Тут маються на увазі ті випадки, коли явний тільки позитивний трансфер і ніколи не проявляється реакція розчарування. Як правило, у них пасивно-фемінний характер, якщо це чоловік, якщо це жінка - істеричний, із схильністю до німфоманії.

2. Завжди коректні, ті, хто дотримується загальноприйнятих норм пацієнти. Зазвичай це люди з компульсивним типом характеру, які маскують свою ненависть дотриманням ввічливості будь-якою ціною.

3. Пацієнти зі слабо вираженим афектом. Як і коректних пацієнтів, таких людей характеризує інтенсивна, але заблокована агресивність. Як правило вони мають компульсиний характер. Але треба відмітити, що істерички окрім того дуже часто демонструють поверхневу слабкість афекту.

4. Пацієнти, які скаржатьс на відсутність щирих почуттів і експресії, тобто ті, хто страждає деперсоналізацією. Сюди ж відносяться пацієнти, які свідомо, а часом і компульсивно "розігрують спектакль", тобто ті, які десь на перефирії свідомості знають, що дурять терапевта. Вони, як правило, належать до групи хворих нарцистичним неврозом іпохондричного типу. Такі люди регулярно пред'являють певну "внутрішню насмішку" в напрямку всіх і всього, яку самі починають відчувати як щось хворобливе і яка являє собою дуже складну терапевтичну проблему.

Фрейд учив, що початковий невроз стає доступним для аналізу тільки через трансферний. Тому в психотерапевтичній роботі із першоджерелом неврозу має відбуватися аналіз від початкового неврозу до того, як він переходить в трансферний.

Чому клієнт злиться на психолога?

 Перш, ніж почати опис кожної з можливих агресій скажу, що всі клієнти приходять до психолога (терапевта, аналітика та ін.) із певним запитом, що саме по собі уже є блокуванням для роботи спеціаліста: в зв'язку із тим, що клієнт чекає результату, він уже готовий, а значить оборона вибудувана, тут доцільно використати вислів "попереджений, значить захищений".  Але у нас є ще один захист, говорю у нас, бо я теж жива людина, і мене це також стосується - це трансфер на психолога (аналітика, терапевта та ін.). Як тільки ми починаємо працювати з психологом, ми одразу одягаємо на нього проєкцію когось із батьків, що заставляє відчувати до терапевта ті емоції, що й до батьків.

Трансфер (від англ. to transfer — переносити, переміщати) - перенесення материнського чи батьківського образу на психолога.

А знаючи, що всі, без винятку, навіть, дуже хороші батьки залишають слід в житті дитини, позитивного переносу  не існує. Він завжди пов'язаний з нарцистичними позиціями, такими як дитяча залежність, яка може скоро перетворитися в ненависть тому, що реакція розчарування сильніша ніж позитивні об'єктивні стосунки. Розчарування в терапевті буде утримуватися так довго, допоки нестійкі об'єктивні стосунки з психологом будуть слабнути все більше або їх замінить інший тип переносу. Це саме та процедура, яка викликає найбільш важкі прояви негативного переносу. В таких випадках клієнт часто несподівано припиняє лікування. Щоб цього не трапилося потрібно відкрито і чесно опрацьовувати деструктивні і нарцистичні реакції.

Ще одна ознака негативного переносу:

якщо на початку психотерапії тривога слабне, це вказує тільки на те, що клієнт інвестував частину лібідо в перенос, включно з негативним компонентом, а зовсім не те, що він вирішив свою тривогу. В ході терапії потрібно час від часу зменшувати гостроту тривоги, але в цілому психолог має дати клієнту зрозуміти, що той може отримати хороше самопочуття тільки якщо максимально активує особисту деструктивність і тривогу.

Ще один приклад 

є результатом заперечення негативного переносу на початку терапії і помилкового погляду на силу позитивного. В такій терапії між аналітиком і клієнтом через деякий час в повній мірі встановлюється згода. Більше того, клієнт стає повністю залежним від аналітика, від його інтерпретувань, і, за можливості він буде залишатися в цьому стані і надалі, протягом всього процесу згадування. Але пізніше гармонія зруйнується. Чим глибше аналіз, тим сильніший супротив; він зростає в міру наближення до патогенної ситуації. На додачу до цієї проблеми, в процесі переносу виникає фрустрація, яка, рано чи пізно, безумовно має виникнути, оскільки особистий запит, який клієнт пред'являє аналітику, не може бути задоволеним. В більшості випадків клієнт реагує на фрустрацію в'ялою аналітичною роботою, відігруванням, тобто поводить себе так, як він вів себе колись в минулому в аналогічній ситуації. Нав'язливе повторення, яке являється ознакою фіксації, також керує психічним проявом витісненого матеріалу в ситуації трансферу. Отже, клієнт залишає активну роботу психологу, щоб той здогадувався про те, що клієнт хоче повідомити і не може виразити. Зазвичай це стосується того, що клієнт очікує до себе любові.

Тут уявна всемогутність терапевта піддається екстримальній перевірці. І тут, якщо терапевт не встигає розкрити цей перенос або помітити його, конфлікт клієнта перестає бути внутрішнім, а виникає тепер між клієнтом і терапевтом, і в такий  спосіб доходить до критичної точки.

Тут клієнт стає перед вибором: втратити психолога і його любов або знову повернутися до активної роботи. Якщо перенос сильний, іншими словами клієнт має мінімум об'єктивного лібідо, яке вже відійшло від фіксації, він починає боятися втрати. В таких випадках часто відбувається дещо дивне, тільки аналітик втрачає надію і цікавість до даного випадку, раптово спливає багато матеріалу, який дозволяє швидко завершити аналіз.

Ще один приклад,

 якщо клієнта до психолога приводять батьки. Тут взагалі "веселі каруселі". Якщо психолог береться за роботу з клієнтом - це, як правило не сепаровані діти (діти в тілі дорослих) чи, саме діти, і в нього виходить досягти результату, у батьків вмикається сильний супротив - конкуренція з психологом (особливо, якщо психолог жінка). Звичайно процес несвідомицй. А все тому, що коли батьки приводять дитину до психолога, в них уже активоване відчуття, що вони "погані батьки", а якщо ще й психолог досягає результату у роботі з дитиною, воно підсилюється ("я погана мама, я не змогла досягти результаті у вихованні, а вона змогла, але ж вона чужа, значить вона краще виховує..."). І тут, коли поведінка дитина почала нормалізуватися:  якщо це дитина, мама каже "Велике дякую! Нам достатньо!"; якщо це мама "дорослої дитини", за 20 років, то вона буде створювати такі ситуації, щоб спровокувати у неї рецедив або нівелювати роботу психолога. Тому, в таких випадках, працювати потрібно не тільки з дитиною...

Коротко про індивідуальну та групову психотерапію.

Як працює індивідуальна та групова психотерапія?

Перш ніж описати індивідуальну і групову терапію хочу запевнити, працюють обидві.

Важливим моментом в індивідуальній психотерапії є те, що психолог іде за клієнтом, екологічно аналізуючи все, що продукує його несвідоме (образи, символи, дії...). Це є великим плюсом в індивідуальній роботі, оскільки клієнту не потрібно гнатися чи гальмувати підстосовуючись під темп групи. Це не говорячи про менш травматичну роботу, оскільки бувають миті, які важко винести на обговорення групи. Фрейд казав, найкращий спосіб терапії - економічний: пацієнт страждає через порушення економіки лібідо; біологічні функції його сексуальності частково зазнали паталогічного викривлення, частково - витіснені.

 Усуваючи актуальний невроз (невротичний застій), іншими словами соматичне ядро неврозів, ми одночасно усуваємо психоневротичну суперструктуру. Спочатку при розвитку неврозу відбувається наступний процес: зовнішня заборона, яка потім стає внутрішньою, викликає застій лібідо; це, в свою чергу, інвестує енергію в переживання едіпового періоду (3-5 років); застій лібідо продовжує існувати в результаті сексуального витіснення постійно забезпечуючи енергією психоневроз; виникає замкнене коло. Терапія повертає цей процес до самого початку: працюючи над психоневрозом, вона виводить в свідоме матеріал несвідомого, пов'язаний із забороною та фіксацією, створюючи можливіть усунення застою лібідо; якщо робота просувається успішно, витіснення і психоневроз стають непотрібними; більше того, вони стають неможливими.

А отже, роль соматичного ядра неврозів полягає в тому, щоб надати аналізу певну терапевтичну ціль: якщо пацієнт хоче покращити і зберегти самопочуття, йому необхідно установити задовільне генітальне сексуальне життя. І зважаючи, не тільки на емоції інших людей, а й свої; та свій досвід роботи в групі як учасника, можу сказати, що таким змістом особистого життя я не готова ділитися в групі. Я зараз, описуючи індивідуальну роботу з клієнтом, свідомо розумію, що у мені відбувається внутрішній конфлікт між мораллю та інстинктами, між соціальними нормами та моїм внутрішнім "Я", але саме це і є стержнем моєї можливості належати до соціуму. І звичайно я не хочу бути ним відштовхнута тільки тому, що поділюся з групою "табу" інформацією.

Все ж не можу критикувати і групову терапії. І теж ділячись своїм досвідом як тренера і як учасника - плюси є. Оскільки цей  процес більш несвідомий для всіх учасників групи, хоча і перепускається через свідомість. В групі можна отримати різний новий досвід на одну ситуацію, а значить більше варіантів реакцій. Група демонструє кожному індивіду те, що він не бачить або не хоче прийняти в собі (принцип "дзеркала), а це навчає терпимості до інших і до себе. 

Загалом і індивідуальна терапія, і групова терапія розширє нашу свідомість і гармонізує ставлення до себе та оточення. І щоразу, коли ви працюєте над своїм саморозвиток ви вдосконалюєтеся, стаєте ближчими до ідеалу. 

Кризи і семирічні цикли розвитку людини

 Людське життя розвивається семирічними циклами. Кожен цикл завершується різною кризою, що веде до наступного етапу.

0 до 7 років

Сильний зв'язок з матір'ю. Горизонтальне пізнання світу. Створення почуттів. Запах матері, молоко матері, голос матері, тепло матері, поцілунки матері є першими відчуттями. Період, як правило, закінчується вилуплення з захисного кокона материнської любові і відкриттям більш-менш холодної решти світу.

Перший важливий етап в низці кризових періодів, його ще називають періодом «вкорінення». У цей час формується глобальне ставлення до світу: чи безпечний він чи ворожий. І ставлення це бере початок з того, що відчуває малюк в сім'ї, чи його люблять і приймають або, в силу тих чи інших причин, йому доводиться «виживати».

Як ви розумієте, мається на увазі не фізичне виживання (хоча сім'ї бувають різні, в тому числі такі, де дитині доводиться боротися за виживання в прямому значенні цього слова), а психологічне: наскільки маленька людина відчуває себе захищеною серед найближчих людей, позбавленою від різного роду стресів.

Це дуже важливий період, оскільки від відчуття, що світ навколо доброзичливий залежить і самооцінка, ставлення людини до самої себе. Звідси нормально розвивається і допитливість і бажання бути краще і ще багато іншого.

Така дитина дорослішає з почуттям значущості власних зусиль: «Я буду намагатися, а світ навколо мене підтримає». Такі діти виходять оптимістами, не бояться самостійності і прийняття рішень. Недовіра до світу у дорослих (а значить до світу взагалі) формує людину, що вічно сумнівається, безініціативну, апатичну. Такі люди, виростаючи, не здатні прийняти не тільки себе, з усіма недоліками і перевагами, їм так само зовсім не знайоме почуття довіри до іншої людини.

7 до 14 років

Сильний зв'язок з батьком. Вертикальне пізнання світу. Створення особистості. Батько стає новим винятковим партнером, союзником у відкритті світу поза сімейним кокона. Батько розширює захисний сімейний кокон. Батько стає орієнтиром. Мати була любима, батько повинен бути обожнюючим.

Це перехід від дитинства до дорослості, коли власні сили оцінюються через призму достоїнств інших людей, йде постійне порівняння: «я краще чи гірше, чи відрізняюся від інших, якщо - так, то чим саме і як це для мене - добре чи погано?» . І найголовніше: «Як я виглядаю в очах інших людей, як вони мене оцінюють, що означає бути індивідуальністю? » Завдання, яке стоїть в цей період перед людиною - визначити міру власної незалежності, свій психологічний статус, межі свого Я серед інших.

Саме тут приходить розуміння того, що існує величезний дорослий світ зі своїми нормами і правилами, які потрібно прийняти. Тому так важливий досвід, отриманий поза домівкою, тому всі настанови батьків стають непотрібними і тільки дратують: головний досвід там, в дорослому світі, серед однолітків. І набивати шишки хочеться тільки самому, без дбайливих маминих рук.

Позитивне вирішення цієї кризи призводить до ще більшого зміцнення самооцінки, зміцнілої впевненості у власних силах, що «я все можу сам». Якщо ж криза не розв'язалася належним чином, то на зміну залежності від батьків приходить залежність від більш сильних і впевнених у собі однолітків, від будь-яких, навіть нав'язаних «норм» середовища, від обставин, нарешті. «Навіщо намагатися, добиватися чогось, у мене все одно нічого не вийде! Я гірше всіх ... ».

Невпевненість в собі, заздрість до чужих успіхів, залежність від думки, від свого зовнішнього вигляду, від обличчя і тіла, від оцінки оточуючих - ось ті якості, які людина, що не пройшовши другу кризу несе у своє подальше життя.

14 до 21 року

Бунт проти суспільства. Пізнання матерії. Створення інтелекту. Це криза підліткового віку. З'являється бажання змінити світ і зруйнувати існуючі структури. Молодь нападає на сімейний кокон, потім на суспільство в цілому. Підлітка спокушає все, що «повстає», - гучна музика, романтичні відносини, прагнення до незалежності, втеча, зв'язок з маргінальними групами молоді, анархістські цінності, систематичне заперечення старих цінностей. 

Третій кризовий період пов'язаний з пошуком власного місця в цьому складному світі. Приходить розуміння того, що чорно - білі фарби попереднього періоду вже не годяться для того, щоб розуміти всю палітру зовнішнього світу, який набагато складніший і не однозначний, ніж здавався до цього часу.

На цьому етапі знову може з'явитися незадоволеність собою, страх, що «я не відповідаю, я не зможу ...». Адже мова йде про пошук власного шляху в цьому нелегкому світі, самоідентифікації.

При невдалому проходженні даної кризи є небезпека впасти в пастку самообману: замість власного шляху, шукати об'єкт для наслідування або «широку спину», за яку можна ховатися все життя, або, навпаки почати заперечувати всілякі авторитети, але при цьому не пропонувати нічого свого, обмежитися тільки протестом, без конструктивних рішень і шляхів.

Саме в цей період формується «звичка» піднімати власну значимість шляхом приниження, приниження значущості інших, яку ми так часто зустрічаємо в житті. Про вдале проходження кризи свідчить вміння спокійно і з повною відповідальністю прийняти самого себе таким, яким ти є, з усіма недоліками і перевагами, знаючи, що власна індивідуальність важливіша.

21 до 28 років

Вступ в суспільство. Стабілізація після бунту. Зазнавши невдачі з руйнуванням світу, в нього інтегруються, бажаючи спершу бути краще, ніж попереднє покоління. Пошуки більш цікавої роботи, ніж у батьків. Пошуки більш цікавого місця життя, ніж у батьків. Спроба створити більш щасливу пару, ніж у батьків. Вибір партнера і створення сімейного вогнища. Створення власного кокона. Період зазвичай закінчується шлюбом.

З цієї миті людина виконала свою місію і завершила з першим захисним коконом.

Наступна криза, за умови її благополучного проходження, приносить нам вміння без страху  щось змінювати у своєму житті, в залежності від того, як змінюємося ми самі. Для цього треба подолати в собі певний «абсолют», що змушує нас вірити в те, що все, що зроблено в житті до цього моменту - це назавжди і нічого нового вже не буде.

Глобальний життєвий курс, за яким ми рухалися до цього часу, чомусь перестає задовольняти. З'являється незрозуміле почуття занепокоєння, незадоволеності тим, що є, смутне відчуття, що могло бути по - іншому, що упущені якісь можливості, і змінити вже нічого не можна.

При успішному проходженні цього етапу кризи зникає страх перед змінами, людина розуміє, що ніякий життєвий курс не може претендувати на «абсолютний», глобальний, раз і назавжди даний, що його можна і потрібно змінювати, в залежності від того, як змінюєшся ти сам, не боятися експериментувати, починати щось спочатку. Тільки за умови такого підходу можна успішно минути наступну кризу, яку називають «корекцією життєвих планів», «переоцінкою установок».

КІНЕЦЬ ПЕРШОГО КВАДРАТУ 4✖7 років

Після першого квадрата, що завершується створенням власного кокона, людина вступає в другу серію семирічних циклів.

28 до 35 років

Створення сімейного вогнища. Після одруження, квартири, машини з'являються діти. Цінності акумулюються всередині кокона. Але якщо чотири перших циклу не були пройдені успішно, вогнище руйнується. Якщо відносини з матір'ю були прожиті не належним чином, вона буде докучати своїй невістці. Якщо з батьком, він почне втручатися в справи молодої пари. Якщо бунт проти суспільства не було пережито, є ризик конфліктів на роботі. 35 років - той вік, в якому погано визрілий кокон часто вибухає. Тоді відбуваються розлучення, звільнення, депресія, психосоматичні хвороби. Тоді перший кокон повинен бути відкинутий і ...

Настає ця криза, коли вже накопичено досвід у взаєминах з оточуючими, в кар'єрі, в родині, коли вже отримано багато серйозних життєві результати.

Ці результати починають оцінюватися не з точки зору досягнень, як таких, а з точки зору особистої задоволеності. " Навіщо мені це? Чи варто було воно таких зусиль? ». Багатьом усвідомлення власних помилок здається дуже болючим, чимось, чого потрібно уникати, чіпляючись за минулий досвід, за ілюзорні ідеали.

Замість того, щоб спокійно скорегувати плани, людина говорить собі: «Я не зраджу своїм ідеалам, буду дотримуватися раз і назавжди обраного курсу, я повинен довести, що мав рацію, не дивлячись ні на що!». Якщо у вас вистачило мужності визнати помилки і скоригувати своє життя, свої плани, то вихід з цієї кризи - новий приплив свіжих сил, відкриття перспектив і можливостей.

Якщо ж почати все з початку неможливо, цей період буде для вас швидше руйнівним, ніж конструктивним.

35 до 42 роки

Все починається з нуля. Після кризи людина, збагачена попереднім досвідом і помилками, реконструює другий кокон. Потрібно переглянути ставлення до матері, сім'ї, батька, зрілості. Це період, коли у розлучених чоловіків з'являються коханки, а у розлучених жінок - коханці. Вони намагаються сприйняти те, що очікують, вже не від шлюбу, а від протилежної статі.

Стосунки із суспільством також повинні бути переглянуті. Відтепер роботу вибирають не з точки зору її безпеки, а за тим, наскільки вона цікава, або за вільним часом, який вона залишає. Після руйнування першого кокона людина завжди відчуває бажання якомога швидше створити другий. Новий шлюб, нова робота, нові відносини. Якщо позбавлення від паразитуючих елементів пройшло благополучно, людина повинна бути здатна відновити не схожий, а покращений кокон. Якщо вона не зрозуміла минулих помилок, вона відновить точно таку ж оболонку і прийде до точно таких же поразок. Це те, що називається «бігати по колу». З цього часу всі цикли стануть лише повторенням одних і тих же помилок.

Один з найскладніших етапів. Ми вперше чітко усвідомлюємо, що життя не нескінченне, що все важче тягнути на собі «зайвий вантаж», що необхідно сконцентруватися на головному.

Кар'єра, сім'я, зв'язки - все це не тільки усталене, але ще обросло безліччю непотрібних, прикрих умовностей і обов'язків, яких доводиться дотримуватися, тому, що «так треба». На цій стадії відбувається боротьба між бажанням рости, розвиватися і станом «болота», застою. Доводиться приймати рішення, що тягти на собі далі, а що можна скинути, від чого позбутися.

Наприклад, від частини турбот, навчившись розподіляти час і сили; від обов'язків по відношенню до близьких, поділивши їх на первинні, дійсно необхідні, і вторинні, ті, що ми робимо за звичкою; від непотрібних соціальних зв'язків, поділивши їх на бажані і обтяжливі.

42 до 49 років

Завоювання суспільства. Як тільки другий, покращений кокон відновлений, людина може пізнати повноту життя в шлюбі, сім'ї, роботі, своєму розвитку. Ця перемога призводить до двох нових типів поведінки.

Якщо людині важливі ознаки матеріального благополуччя: більше грошей, більше комфорту, більше дітей, більше коханок або коханців, більше влади, вона невпинно збільшує і збагачує свій новий покращений кокон.

Якщо людина відправляється на завоювання нових територій, а саме духовних, то починається справжнє творення її особистості. По всій логіці, цей період повинен закінчитися кризою самосвідомості, екзистенційним питанням. Чому я тут, навіщо я живу, що я повинна зробити, щоб життя набуло сенсу окрім матеріальних благ?

Після 42 років починається період другої молодості, причому не тільки у жінок, які стають «ягідками знову», але і у чоловіків. Ми нарешті перестаємо вимірювати свій вік числом прожитих років і починаємо мислити в категоріях часу, який ще належить прожити.

Чоловіків і жінок цього віку можна порівняти з підлітками. По - перше, в їх організмі відбуваються бурхливі зміни, викликані закономірними фізіологічними процесам. Вони, подібно підліткам, стають запальними, образливими, легко дратуються через дрібниці. По - друге, у них знову загострюється відчуття самості, і вони знову готові боротися за своє Я, навіть при найменшій загрозі незалежності. Боротися в сім'ї - з дітьми, які вже покинули або ось - ось покинуть батьківське гніздо, на роботі - відчуваючи себе вкрай незатишно і нестійко в ролі пенсіонерів, яким «наступають на п'яти» більш молоді.

Чоловіки стикаються з давно забутими питаннями юності: «Хто я?» і «Куди я йду?». Це точно так само і по відношенню до жінок, хоча, у них ця криза проходить набагато складніше.

Багато досліджень показують, що найбільш незахищеними протягом цієї кризи виявляються жінки, які вважають себе виключно домогосподарками. Їх доводять до відчаю думку про «порожнє гніздо", яким, на їхню думку, стає будинок, покинутий дорослими дітьми. Тоді вони розпочинають в будинку перестановку меблів і купують нові штори.

Багато хто сприймає цю кризу як втрату сенсу життя, інші навпаки, бачать в такому неминучому повороті можливість для подальшого зростання. Багато в чому це залежить від того, як були пройдені попередні вікові кризи.

У цей період можуть виявиться приховані ресурси і не виявлені досі таланти. Їх реалізація стає можливою завдяки перевагам віку, що відкрилися  - можливості думати вже не тільки про власну сім'ю, а й про нові напрямки в роботі і навіть початок нової кар'єри.

49 до 56 років

Духовна революція. Якщо людині вдалося створити або відтворити свій кокон і реалізуватися в сім'ї і роботі, вона, природно, відчуває бажання знайти мудрість. Відтепер починається остання пригода, духовна революція.

Пошуки духовності, якщо вони ведуться чесно, не впадаючи в легкість груп або готових ідей, ніколи не будуть закінчені. Вони займуть все життя, що залишилося.

Після п'ятдесяти років починається вік «усвідомленої зрілості». Ми починаємо діяти, керуючись власними пріоритетами та інтересами більше, ніж коли б то не було. Однак, особистісна свобода далеко не завжди здається подарунком долі, багато хто починає гостро відчувати власну самотність, відсутність важливих справ та інтересів. Звідси - гіркота і розчарування прожитого життя, його марності і порожнечі. Але найстрашніше - самотність. Це в разі негативного розвитку кризи через те, що попередні були пройдені «з помилками».

У позитивному варіанті розвитку - людина починає бачити для себе нові перспективи, не знецінюючи колишніх заслуг, шукають нові сфери реалізації для свого життєвого досвіду, мудрості, любові, творчих сил. Тоді поняття старість набуває лише біологічного значення, не обмежуючи життєвих інтересів, не несе пасивності і застою.

Численні дослідження показують, що поняття «старість» і пасивність "абсолютно не залежать одне від одного, це просто поширений стереотип! У віковій групі після 60 чітко простежується відмінність між «молодими» і «старими» людьми. Все залежить від того, як людина сприймає власний стан: як гальмо або як стимул для подальшого розвитку своєї особистості, для цікавого повноцінного життя.

Всі ці кризові періоди, якими сповнене наша життя плавно переходять один в оден, як сходи, «завдовжки в життя», де не можна потрапити на наступну сходинку, якщо не постоїш на попередній і де, спіткнувшись на одній сходинці, вже не станеш плавно і правильно, рівно ставлячи ногу, на наступну. І вже тим більше, не вийде перестрибнути через кілька сходинок: все одно коли - небудь доведеться повернутися і доробити «роботу над помилками».

КІНЕЦЬ ДРУГОГО КВАДРАТА 4✖7 років

Далі розвиток триває по спіралі. Кожні сім років людина піднімається на один виток і знову проходить через ті ж питання: відносини з матір'ю і батьком, ставлення до бунту проти суспільства і до сім'ї.

Іноді деякі люди навмисне терплять крах в сімейних відносинах або на роботі, щоб бути змушеними почати весь цикли спочатку. Таким чином вони намагаються уникнути або відсунути той момент, коли їм доведеться перейти до духовної фазі, оскільки вони бояться зіткнутися самі з собою віч-на-віч.

І ще ... основні провісники і сама криза починаєте перед кордоном кінця циклу за кілька років (1 - 3 роки), відзначено на зображенні чорним кольором.

8 типів руйнуючої маминої поведінки

Це не наукові дослідження, а мої спостереження та узагальнені висновки. Тут описані класифіковані дії нелюблячих матерів і їхні наслідки для дітей. Ці типи не є взаємно виключаючими: мама може по черзі змінюватися на войовничу, егоцентричну та ігноруючу, або змінювати схему поведінки в міру дорослішання дочки (наприклад з ігноруючої перетворитися в агресивну та войовничу). Ставлення мами безумовно впливає на самосприйняття дочки - обличчя мами стає для неї першим дзеркалом - і формує її реакції та поведінку.

Ви можете використати ці описи, щоб упорядкувати уявлення про власне дитинство, і подумайте, що вам особисто найскладніше прийняти або, що для вас є найболючишим. 

Ігноруюча мама

Що означає бути з ігноруючою мамою? Деякі клієнтки розповідали, що мама в прямому значення слова ігнорує їх. Ось як описує це одна з них - 40-ка річна одружена жінка, має дитину: "Схема завжди була одна. Мама завжди запитувала мене чим я хочу займатися і продовжувала будувати інші плани, ніби я не відповіла ні слова. Це стосувалося всього, що є в житті. Коли я була маленькою вона запитувала чи я не голодна, і, якщо я відповідала, що не хочу їсти, ставила переді мною тарілку і злилася, коли я не їла". Донечки ігноруючих матерів кажуть, що почуваються невидимками, яких не видно і не чутно. Спогад іншої, 43-х річної жінки: "Я росла тихою, зануреною в себе дівчинкою, яка зовсім не вміла спілкуватися. Я не могла ні з ким потоваришувати, тому що не розуміла, як влаштований взаємообмін, - наприклад, коли треба вирішити в що гратися або чим зайнятися. Я увесь час мовчала так, як звикла вдома".

Ігноруючі матері нехтують думками і почуттями доньок, вважаючи їх незначними або не звертають на них уваги. Ось розповідь 35-річної жінки: "Якщо я жалілася мамі, що нещаслива, і розповідала чому, вона продовжувала займатися своїми справами, ніби я нічого не говорила. Я запитувала, чи почула вона мене, вона, не обертаючи голову, відповідала щось накшталт: "Нічого страшного, теж мені проблема". Інші ігноруючі мами відкрито виражають презирство до своїх доньок і принижують їх в замаскованій або справжній формі.

Ігноруюча мати не дає дочці того, що їй насправді потрібно, і цим завдає великої шкоди. Не помічаючи її присутності, її почуттів, мама посилає їй сигнал: "Ти не важлива для мене, не має значення, що ти відчуваєш і думаєш". Це нищівний удар особистості, яка розвивається і прихована форма емоційного насилля.

Коли дочка стає старшою, постійна неуважність мами - ігнорування звернень, звичка не слухати її і діяти так, ніби вона не сказала нічого, що б заслуговувало відповіді, - часто запускає цикл протестуючої поведінки. Всіма можливими способами, і продуктивними, і непродуктивними, дочка намагається домогтися уваги мами. Маленькою дитиною вона могла, навіть, імітувати дії, які були заборонені, тільки щоб мама відреагувала. З віком вона може зайти набагато далі, як наприклад Д.: " До дев'яти або десяти я була впевнена, що ніколи нікому не сподобаюсь і ніхто не захоче зі мною дружити. Це підкріплювалося тим, що ігноруючи мене, мама давала багато уваги моїй старшій сестрі, яка не могла бути в чомусь неправою. В підлітковому віці я була готова на що завгодно - в прямому розумінні на все - тільки б досягти уваги. Я була шибенецею, і мені дуже пощастило, що я не встряла в неприємності".

Деякі доньки надіються довести, що варті чогось, досягаючи високих результатів, які мама знецінює і ігнорує.

Адель згадує: "Я вирішила стати зіркою, щоб привернути увагу мами, і стала зіркою школи. Я зібрала всі призи в початкових, середніх і старших класах, поступила в пристижний коледж. Мама реагувала завжди однаково. "Напевне конкурс був нескладний" або "Хороші оцінки в школі нічого не важать в реальному житті". І я вірила їй, я почувалася ніким, чого б не досягла".

Навіть дуже успішні доньки ігноруючих мамів часто страждають від глибокої невпевненості в собі, почуваються нікчемними або такими, які не заслуговують любові. Ігноруюча мама відбирає в дитини почуття причетності, незалежно від того чи вона одна в сім'ї, чи в неї є брати або сестри, але наслідки можуть бути різними. Р., 41 рік, єдина дитина, розповідає: "До більше ніж 20 років я не розуміла наскільки те, що мама нехтує мною, не нормально. Моя дуже турботлива мачуха допомогла це побачити. Тільки тоді я зрозуміла, чому завжди тривожна, боюся невдачі і розчарувати інших. Довелося пройти психотерапію, щоб перестати бути ганчіркою, в яку всі витирають ноги, дівчинкою, яка не може сказати "ні"".

Багато доньок ігноруючих матерів звикають догоджати кожному і всім, вічно ставлячи власні потреби на останнє місце, часто тому, що звиклись зі словами і ставленням мами і не вірять, що їхні бажання мають значення. Поєднання відчайдушного бажання догодити і самовідчуття невидимки заставляє їх в дружбі і коханні тягтися до людей, які поводяться з ними так само як мама. Ще більшої шкоди наносить постійне порівняння з братами або сестрами (які, як їм навіюють, в усіх відношеннях кращі), інше ставлення і захоплена увага, якими ті оточені. Незадоволена потреба в схваленні і підтримці стає ще гострішою, якщо дівчина почувається "зайвою".

Часто донькам ігноруючих мамів досить важко або не можливо звільнитися від впливу мами навіть в дорослому віці. При відсутності активного усвідомлення, навіть, якщо розумом жінка розуміє, що криниця маминої любові суха, вона продовжує повертатися до неї в надії на визнання і прийняття, яких ніколи не отримувала, і до виснаження рухається по колу.

Типові наслідки ігнорування мамою

• труднощі з розумінням і викладенням своїх потреб і бажань;
• уникання конфліктів і суперечок, навіть, якщо опоненти не праві;
• схильність догоджати іншим і підлаштовуватися під них;
• соціальна неготовність і труднощі з встановлення і підтримкою близьких стосунків;
• прийняття чужих установок і переконань в якості особистих і невміння настояти на своєму, навіть якщо виникає почуття злості або розчарування;
• низька самооцінка.

Контролююча мама

Якщо ігноруюча мама заставляє дитину почуватися невидимкою, позбавляючи її визнання і уваги, життєвонеобхідної дитині для психологічного розвитку, то контролююча мама багато в чому робить те ж, але виглядає це по іншому. Є., 48 років: "Усі сусіди захоплювалися моєю мамою. Здавалося, в її житті все ідеально: вилизаний будинок, розкішний сад і зовні успішна дитина. Вважалося, що це про мене - відмінницю та чудово одягнену дівчинку. Але, допоки я росла, мені не дозволили прийняти жодного рішення. Жодного. Ні у виборі одягу, ні у виборі друзів, вищого навчального закладу, ні, навіть, у виборі чоловіка. Знаєте, я не розуміла, що мене контролюють, до 30 років, коли зірвалася, після того, як мій шлюб розвалився, і я заглянувши в себе побачила тільки пустоту".

Контролююча мама залишає дочку без права голосу, можливості самій робити вибір і вчитися на своїх помилках, і головне, сприймати себе такою, яка вона є, а не проекцією мамин потреб і бажань. Якщо ігноруюча мама не цікавиться життям дочки, то контролююча вникає у все, незмінно посилаючи сигнал: "Без мене ти ніхто, якщо б мене не було біля тебе, ти б падала на кожному кроці, буде або так, як я сказала, або ніяк."

Контролююча мама може бути перфекціоністкою, якій необхідно, щоб все в її житті, включно з дітьми, було "ідеальним", проте часто, в глибині душі вона відчуває невпевненість, страх зробити помилку і показати всім, що вона не відповідає ідеалу. Вона бачить в дітях продовження себе самої, а не самостійних особистостей з власним голосос, повна рішучості домогтися, щоб вони представляли її в найкращому світлі. В іншому випадку вона діє негайно. "Якщо ти не підкорюєшся, стаєш "цапом-відбувайлом" - розказала М., 43 роки. - Мама заохочувала нас доносити один на одного, щоб добитися її прихильності, тому, що чим більше ти їй догоджаєш, тим краще вона до тебе ставиться. Старша сестра насмілилася підняти бунт, і скільки ж їй довелося за це розраховуватися! Мені не вистачило сміливості, а шкода. Сестра у 18 назавжди пішла з дому. Тепер вона успішна особистість, а я досі борюся".

Шкода, що таких батьків в наш час прийнято називати турботливими, оскільки, на мій погляд це звучить не так образливо, як контролюючі, а це не відповідає дійсності.

Контролююча мама, як її не називай, переконана, що діє на благо дитини, і зазвичай виправдовує свою поведінку логічними доведеннями (з її точки зору "пояснень"). В цьому відношенні вона схожа на дуже критичну або войовничу маму, також впевнену, що дисциплінує або виховує дитину.

Контролююча мама навчає своїх дітей тому, що любов "видається" на певних умовах і, якщо ти отримаєш поразку або розчаруєш, ніхто не буде любити тебе.

Типові наслідки материнського контролю

Не зважаючи на те, чи дочка підкорюється, - робить все можливе щоб виправдати очікування мами, і в день і в ночі задовільняє її, - чи бунтує, її особистості наноситься серйозна шкода. Дочка контролюючої мами:

• визначає себе по тому, як її сприймають інші і відчужена від власного "Я";
• прагне до інших контролюючих людей тому, що боїться поразки або зробити вибір;
• нетерпима до сумнівів інших людей, оскільки переконана, що життя влаштоване за "правилами";
• емоційно нестійка;
• не усвідомлює себе як незалежну особистість; чи грає вона за правилами, чо повстає проти них, вона завжди діє реактивно.

Емоційно недосяжна мама

Одним з найбільш руйнуючих патернів материнської поведінки є емоційна недоступність. Такі жінки емоційно відчужені і віддалені від дитини і в прямому значенні і в переносному, в наслідок чого не задовільняється багато базових потреб дитинги, і вона не може оптимально розвиватися. Відторгнення не завжди проявляється відкрито - мама може відповідати вимогам суспільства і здаватися ідеальною, але насправді вона не чутлива і не турботлива. Вона ігнорує і не сприймає емоційне "я" своїх діте, не намагається підтримувати тісний зв'язок з ними і почувається комфортніше на емоційній і фізичній дистанції від них. Н., 45р., згадує: "Думаю в дитинстві я в прямому значення слова була спрагла до любові та уваги. Чим більше мама відмовлялася від мене, тим більш одержимою я ставала. Я стала проблемною дитиною тому, що знала, що вона зверне на мене увагу, нехай, навіть, ціною покарання. Це звучить дико, але саме так я вчиняла. Раз я не могла добитися її любові, я задовільнялася її гнівом. В ці миті вона принаймі включалася в ситуацію".

Такі мами не обов'язково використовують вербальну агресію і не принижують доньок як ігноруючі, але позбавлення схвалення і уваги - різновид емоційного насилля. Якщо одні мами холодні і не чутливі від природи - самі мають уникаючий тип прив'язаності, то інші використовують свою емоційну недосяжність намірено і обачливо, щоб відчути свою владу. В будь-якому випадку така поведінка говоридть дочці, що вона нікчема, що в цьому житті вона ніхто і нічого не варта. Це не обов'язково відбиває в дочки бажання в якийсь спосіб досягти задоволення своїх потреб. Л., 50 р.: "Мені подобалося хворіти тому, що тільки тоді я відчували мамину турботу. Звичайно вона не терпіла хникання і плач і не обіймала мене, але вона хоча б приносила чай з хлібом або суп. Ніби дрібниця, але це мої найщасливіші спогади з дитинства. Це дуже сумно".

Багатьом емоційно недоступним мамам набагато комфортніше мати справу з дітьми, що вимагають особливого догляду або уваги, що дозволяє їм діяти, а не підтримувати емоційний контакт. Так було з К., 60 років: "Найдивніше те, що зі мною мама була холодна як камінь, але виявляла чутливіть у відношення до моєї старшої сестри та молодшому брату. У сестри були проблеми з навчанням, і, напевне, з нею мама почувалася потрібною саме в тому форматі, який був зручним для неї. Брат страждав від важкої алергії і мама чудово виконувала роль доглядальниці. Але мені не було потрібно, щоб вона щось для мене робила. Я потребувала духовного контакту з нею. На це вона не була здатна". Найбільше спантелучує те, що емоціно недоступні мами можуть здаватися іншим надзвичайно турботливими. Зазвичай вони підтримують ідеальний порядок вдома, виглядають уважними до матеріальних потреб дітей і навіть можуть займатися доброчинністю.

Це плутає дочку, яка відчуває емоційний голод, почувається відштовхнутою, недооціненість і самотність, не дивлячись на красиві речі в її кімнаті і гардеробі, сімейні світлини, розвішані на стінах. Вона готова засумніватися у власних відчуттях і боїться, що її нав'язливість або якийсь гріх - наслідок відсутності любові з боку мами і емоційного зв'язку з нею. Може знадобитися багато чаму щоб не тільки визнати проблему, а й пропрацювати її.

"В дитинстві від мене постійно відрікалися, тому я наростила броню, і тому не люблю ні від кого залежати". В цьому зізнанні проявляється уникаючий різновид ненадійної прив'язаності. Такі жінки зберігають дистанцію навіть в інтимних стосунках і пишаються своєю незалежністю. Однак емоційна недосяжність мами, - яка фізино присутня вдома, але до неї не дотягтися, а це зводить з розуму, - може сформувати тривожну модель стосунків, які повні душевної туги, затьмарені труднощами і розчаруваннями і переповнені відчуженням та болем.

Типові наслідки емоційної недосяжності мами

• звернення до нездорових замінників материнської любові і схильність до залежностей;
• недовіра до людей;
• надзвичайна емоційна залежність і проблеми з встановленням кордонів або відчуженість і самоізоляція;
• труднощі з встановлення дружніх та інших близьких стосунків;
• труднощі з розумінням і проявом своїх почуттів;
• загострення основного конфлікту через крайню потребу маминої любові.

Непостійна мама

Напевне, найважче донькам непостійних матерів. Така мама не контролює власні емоції і кидається з крайнощі в крайність - від нестерпно нав'язливої присутності - настирливості, вторгнення в особистісний простір, повна зневага встановлених дитиною кордонів - до емоційної недосяжності і відторгнення. Згайдайте гру "Ку-ку", яку я описала в статті "Формування ваших базових патернів через вплив матері", коли немовля ненадовго відсторонюється, щоб прийти до тями, а мама не зупиняється, в прямому значенні тиснучи на крихітку. Це властиво непостійні мамі. Вона не здатна до постійної синхронності і не звертає уваги на сигнали, які подає немовля, а в подальшому і дорослою дитиною. Такі мами вагаються між гіпервключеністю і відстороненістю. Дочка ніби живе у світі Золотоволоски, де все або надто велике, або надто маленьке, де надто спекотно, або надто холодно.

Через це дитина постійно відчуває страх або емоційний параліч, оскільки ніколи не знає з якою мамусею зіштовхнеться - з поганою чи хорошою. Формується тип прив'язаності, називається "дезорієнтований". Дочка відчуває внутрішній конфлікт. Потреба в мамі заставляє прагнути до неї і шукати її уваги, а страх перед "іншою мамусею" відштовхує і стримує від контакту. Це емоційний розлад - психологічне перетягування каната - впливає на дочку в дуже багатьох сферах. Ось досвід Н. 41 рік: "Я пояснюю відсутність впевненості в собі впливом мами. Вона могла жорстко критикувати мене вчора, ігнорувати сьогодні, а завтра світитися усмішкою і душити в обіймах. Знадобилися роки, щоб зрозуміти, що теляча ніжність буває тільки на публіці. Я досі ношу броню, дуже гостро реагую, коли мене відштовхують, мені важко підтримувати дружбу, загалом самі знаєте. Ці рани дуже глибокі".

В підлітковому віці в доньок може спостерігатися поперемінно тривожна і уникаюча поведінка. Вони одночасно відчайдушно потребують любові та прийнятті і бояться наслідків задоволення цієї потреби. Одна жінка розповіла мені про те, що зрозуміла тільки заднім числом: " Моя мама могла в якусь мить бути люблячою (як видимість), але все це раптово  перетворювалося в ніщо. Настав час, коли я перестала довіряти її добрій поведінці. Я бачила таку жахливу жорстокість, що миті доброти здавалися брехнею".

Донечки такіх матерів, вічні Золотоволоски, які ніколи не маоють того, що було б "саме як раз" - відчувають великі труднощі з контролем емоцій і розуміння власних почуттів. Вони відчувають постійну потребу заставити маму полюбити їх, але всі їхні спроби вселяють в них страх і почуття безвиході. Для них базовий конфлікт - між жагою маминої любові і розумінням необхідності врятувати себе - ще напруженіший і складний, ніж для інших нелюбимих доньок. 

Типічні наслідки непостійності мами

• Загострена і навіть крайня недовіра.
• Емоціна нестійкість і нездатність до саморелюгування.
• Відтворення зв'язку з мамою шляхом зближення із жорстокими людьми.
• Тяга до друзів і коханих контролюючого типу, оскільки контроль помилково сприймається як послідовність і надійність.
• Недорозвиток емоційного інтелекту і властивості ідентифікувати та опрацьовувати емоції.
• Загострена форма основного конфлікту з високою ступінню невластивості розібратися в своїх почуттях. 

Егоцентрична мама

Це нарциз. Вона - сонце у власному всесвіті, а діти - планети, які крутяться навколо неї. Її ставлення до них егоцентричне і поверхневе, не дивно, що вона не здатна на справжню чутливість, оскільки їй невистачає емпатії. Вона керує дітьми, але не настільки відкрито, як контролююча мама. Вона прихильна до тих дітей, які дозволяють їй виглядати в гарному світлі, а інших карає, принижуючи. Подібно до войовничої мами, вона майстерно вміє принизити, коли треба, і обожнює стравлювати членів сім'ї. Люди з вираженим нарцисизмом увесь час грають - вони гріються в променях лестощів, без яких не можуть жити , але також потребують відчуття влади. Вони налаштовують одну дитину проти іншої, присуджуючи призові бали і золоті медалі тому, хто дозволяє їй почуватися повною господинею становища. Вони схильни до вербального насилля, постійно шукають "цапів відбувайлів" і приховують маніпуляцію під чарівність і бездоганним фасадом. 

Можливо визначення нелюблячих мамів як нарцистичних особистостей стало настільки популярним тому, що вони максимально користуються нерівністю сил, яка властива батьківсько-дитячим стосункам.

Х., 41 рік: "Між тим часом, коли вчителі повісили на мене ярлик "обдарованої дитини" і до цього, проляг чіткий кордон. До цього я її взагалі не цікавила. Я була лише перешкодою, з якою увесь день доводилося возитися, замість того, щоб переглядати серіали. Після того, як мене помітили, думаю, вона почала бачити в мені потенційну цінність, яку можна експлуатувати". Ця історія демонструє, що означає жити з такою мамою. А все почалося з того, що її помітили інші.

Через каприз долі Х. вважає це поворот, привід, за який вчепилася мама, своєю невдачею. Їй не подобалося бути в центрі уваги, відрізнятися від інших і дуже сильно хотілося розчинитися в натовпі однолітків. З її мамою це виявилося неможливо. "Вона раптом зацікавилася батьківською допомогою нашому класу, в житті якого раніше ніколи не брала участі. (Вона не проявляла подібної цікавості до мого брата і його класу.) Мама несподівано влізла у всі справи і добилася, щоб все крутилося навколо мене. Вона почала люто критикувати всіх моїх вчителів і школу, і часто поводилася так, ніби знає більше за них. Взала за звичку критикувати список домашнього читання і навчальні плани, заявляючи щось накшталт: "Для моєї дочки це не достатньо амбітно. Вона унікум і потребує амбітних завдань".

Звичайно, це ж стосувалося і Х.: " Вона стала надто критична до моїх інтересів, друзів, до того, як я проводжу вільний час... до всього. Мої почуття і справжні інтереси не вважалися важливими, якщо взагалі визнавалися. Часто я намагалася повідомити, чого хочу або не хочу, як будь-яка дитина ("Мамо, я люблю картопляне п'юре, а йогурт не люблю"). Вона у відповідь видавала мені інформацію про мої власні почуття (" Не будь дурною, ти любиш йогурт. А п'юре  ти не хочеш. Від картоплі поправляються, ти ж не хочеш вирости товстою!"). Якщо щось в моїх справах або в мені розходилося з її планами, вона робила все, щоб переконати мене змінитися, критикуючи мої інтереси, які не входили в її задум, і проштовхувала заміну на власний розсуд". Це форма психологічного контролю. 

Історія Х. з різних сторін демонструє приклад того, що означає бути дочкою мами з вираженим нарцисизмом. По-перше, така мама користується можливістю возвеличитися за допомогою дитини, як в прямому значення так і в переносному. Знову ж таки, найголовніше - думка оточення, а не почуття чи істинні бажання дитини. По-друге, вона принижує значення думок і почуттів дочки, особливо, якщо вони не співпадають з її особистими, через що вони часто підмінюються та ігноруються, не дивлячись на досягнення дитини. 

Насправді, в такій домівці, ніхто не може виграти по-справжньому або отримати те, чого потребує, але успіх однієї дитини в очах мами і невдача іншої заважають це помітити. Наприклад, брат Х. отримував мамину любов тільки в такому вигляді: " Чому ти не можеш хоча б трішки бути подібним до своєї сетри? ". Біля егоцентричної мами ви або гравець в мамусеній команді, або вигнанець, і якщо опинетеся на лаві запасних то, скоріш за все, перетворетеся в "цапа відбувайла". Такі мами надають велике занчення тому, як виглядають в очах оточення, і в сім'ї на дітей сильно тиснуть: вони повинні досягати успіху і сяяти, будучи фактично ходячою демонстрацією того, яка в них приголомшлива мама.

Проте найнебезпечніший, психологічно значущий, урок, нав'язаний егоцентричною момою, полягає в тому, що увагу потрібно завоювати, вона не дається просто так або без попердньо виконаних умов. Окрім того вона видається дозовано і є заміною любові.  Так молодий паросток під покривом тропічного лісу бориться за відблиск сонячного світла. Не дивно, що бойові рейди, вибухові контакти і битви між дітьми, які організовує мама, тягнуться все їхнє дитинство і доросле життя. 

Оскільки увага таких матерів зосереджена на зовнішньому успіху, безглуздо говорити з ними про духовний або хороший характер людини, їхні донечки часто стають кар'єристками, оскільки це дозволяє зайняти вигідну позицію на маминій орбіті. Однак, всі їхні досягнення не заповнюють пустоти в серці, яку залишила нечутливість мами або розуміння того, який слабкий емоційний зв'язок між ними. Найзгубніше в спадку егоцентричної мами - переконання, що любов потрібно завоювати. Це заставляє дочку постійно намагатися дізнатися, що треба зробити, щоб урвати у мами шматочок любові - невдячне заняття і недосяжна ціль.

Нарешті, виникає проблема "зайвої", дочки яка не здатна заслужити одобрення мами або, яку використовують в якості мішені в сімейних битвах.  Ким би не була дочка егоцентричної мами, бездоганним "чудо-дитям" або "зайвою", поведінка мами накладає свій відбиток на її особистості.

Типічні наслідки материнського егоцентризму

• Відірваність від власних почуттів та думок, проблеми з їхнім розумінням.
• Відсутність справжньої самоповаги, гостра потреба в оцінці і визнання з боку.
• Відсутність відчуття щастя при невмінні зрозуміти причини цього, оскільки ситуація приймається за норму.
• Труднощі з встановленням близьких стосунків.
• Почуття самотності і розгубленості, причини яких не зрозумілі.
• Тяга до людей з нарцистичними рисами.
• У випадку "зайвої", глибоке занурення в основний конфлікт. "Чудо-дитина" взагалі не усвідомлює конфлікту.

Войовнича мати

Вона дуже серйозно ставиться до абсолютної і беззаперечної влади над домівкою та дітьми і лютує з найменшого приводу. Вона вважає себе рішучою та щирою, а не деспотичною та давлячою і пишається своєю жорстокістю, оскільки впевнена, що саме тому вона дає їй авторитет і повноваження. В окремих випадках (не завжди) це тиранша, яку тиранить ще більш вибуховий і неконтролюючий себе чоловік. В інших сім'ях батько просто погоджується, самоусуваючись від батьківських обов'язків і дозволяючи дружині діяти так, як їй захочеться. Окрім крайньої вибуховості матері цього типу дуже критичні, одержимі потягом до того, щоб життя сім'ї виглядало "ідеально", як мінімум з боку; вони не терплять найменшого незбігу з установленими ними правилами і не приховують свого незадоволення. Горе дитині, яка не рахується з такою мамою.

Подібно до нарцистичної чи егоцентричної мами, войовнича вважає дитину продовженням себе і вимагає відповідності високим стандартам. В цьому випадку також спостерігається велика прірва між тим, що бачить оточення, і тим, що відбувається за зачиненими дверима: " Публічна особистість моєї мами була ретельно вибудувана. Вона зважди була доглянута і уважно слідкувала за тим, щоб здаватися "глибокою", завжи перша в благодійній продажі печива або збиранні пожертвувань, але поводилася як деспот і скандалістка. Я божеволіла, намагаючись зрозуміти, ким була моя мама насправді - це жінка, яка знущалася наді мною за те, що я надто товста і лінива, це ідеальна домогосподарка, її садом і випічкою захоплювалися сусіди. Не дивно, що я нічого нікому не розповідала. Хто б повірив мені?"

Звичайно, думка про те, що мамі може  подобатися сварити свою дитину, протиречить всім стереотипам про материнство, які існують в нашій культурі. Тому доньки зберігають мовчання, навіть, якщо дитинство давно позаду, а мами оправдовують свою войовничу поведінку. Спогад іще однієї такої доньки: " Я думала, моя мама все це творить заради нашого блага, ці вічні сутички для того, щоб нас загартувати, читання моралі, що виживає найсильніший. Я вірила в це до більше ніж 30 років, допоки не усвідомила, яку шкоду мені це нанесло і які рани отримали інші діти нашої сім'ї. Я не була крутою. Я усього боялася і відгороджувалася від світу бронею. Думаю моїй мамі подобалася та влада, яку їй давав гнів. Вона насолоджувалася скандалами, намагаючись налаштувати мене проти братів і сестри, а їх, в свою чергу, проти мене. Але, коли я нарешті зрозуміла і дала знати про це, вони утрьох повстали проти мене єдиним фронтом".

Мати цього типу надає перевагу вербальній агресії хоча часом може використовувати і фізичну. Вона виправдовує критичність і вербальне насилля необхідністю виправляти недоліки дітей або виправдовує свої слова і вчинки тим, що її довели. Заперечення - ще один рівень насилля. Постійне перекладання провини за власну поведінку на дітей саме по собі є зловживанням.

Войовнича мама люто оберігає свою територію, а бажання щоб діти її цінували, робить її схильною до суперництва. Це може ще більше збивати дитину з толку. К., 42 р.: "Моя мама була королевою краси і дуже пишалася своєю зовнішністю. Я була єдиною дівчинкою в сім'ї, дуже гарненькою в ранньому дитинстві. На світлинах я виглядаю як фарфорова лялечка, ідеально одягнена. Мама сяє від гордості. Але, коли я стала старшою, моя привабливість почала її напружувати. Вона критикувала кожен мій крок, сварила за недоліки і висміювала за невдачі. Це було жахливо. Я нічого не розуміла і намагалася їй догодити. Як не дивно, моя бабуся, її мама, пояснила мені в чому справа, перед моїм від'їздом в коледж. Всього два слова:"Вона ревнує". Це стало для мене першим натяком на те, що я нічим не заслуговую її гніву".

Войовнича мама специфічно впливає на дочку. Уявіть паросток, який посаджено надто близько до води і щоразу, коли йде дощ він нагинається до землі, ви отримаєте уявлення про те, що означає бути дитиною в таких умовах. Не дивно, що багато дітей програють в такій битві. Вона стають лякливими і обережними, страшно боячись помилитися. Вони ховаються у всіх на виду. 

Інші розповідають, що в підлітковому віці заставляли себе мовчати через страх. Одна така дочка запитала мене: "Чи правда, що дівчатка-підлітки кидають виклик своїм мамам?" Я відповіла, що це нормально і не правильно, якщо цього не відбувається, на що вона і ще 10 жінок відреагували однаково: "Мене за теке роздерли б".

Ролі, які засвоюють доньки войовничої мами

В будинку, що перетворений поле битви, можна захищатися різними способами, кожен з яких по-своєму шкодить дитині. Я дала цим способам своєрідне визначення, окільки це не наукове дослідження, а спостереження.

Погоджувальниця намагається умиротворити маму або догодити їй, щоб сутички відбувалися як найрідше і були по можливості не такими бурхливими. Як правило така дочка боязка і зосереджена на тому, щоб погасити можливий конфлікт, що забуває про власні потреби і бажання, якщо взагалі усвідомлює їх. Нажаль, ці жінки часто вступають в стосунки з людьми, які експлуатують їхнє бажання догодити - це патерн, який зазвичай зберігається і в дорослому житті.

Боєць сміливо протистоїть мамі, але може опинитися в глухому куті, оскільки одночасно і воює з нею і прагне її любові (це варіант основного конфлікту). Часто виникає проблема контролю емоцій, перш за все злості, яка миттєво спалахує у відповідь на звичні тригери. Така дочка погано ідентифікує свої почуття, плутаючи біль з гнівом.

Уникальниця зробить все, щоб уникнути будь-якого конфлікту. Життя з войовничою мамою навчило її захищатися, і вона не довіряє людям. На жаль, у своєму прагненні уникнути конфлікту вона втрачає можливість створити тісний зв'язок, якого в дійсності прагне. Оскільки в глибіні душі вона нікому не довіряє, то скоріш за все відступить і зникне, ніж почне долати труднощі, зближуючись з кимось. Це один з найбільш складних наслідків для нелюбимої дочки, дитинство якої минуло на полі битви.

Войовничу маму найпростіше ідентифікувати, але вона залишає дочці і найважчий спадок - страх.

Типічні наслідки войовничості мами

• Нездатність доньки розуміти і контролювати свої почуття.
• Гостра реакція, навіть при слабкому натяку на конфлікт.
• Труднощі з довірою і близькістю.
• Неадаптована поведінка при будь-якій нарузі в міжособистісних стосунках.
• Проблеми з емоційним регулюванням.

Нав'язлива мама

Їй було 14 (зараз їй 69), а її борату 10, коли її мама прийшовши додому, зрозуміла, що чоловік, батько її дітей, кинув їх: "Квартиру ніби пограбували: він забрав меблі, постіль, картини, посуд. Залишився тільки наш одяг. Мама працювала продавцем в магазині і прожити на її зарплатню ми не могли. Батько більше не хотів платити їй аліменти на дітей, от і вивіз всі речі, щоб вона здалася і погодилася на будь-які його умови. Замість цього, вона вкрала гроші і товар і відкрила свій бізнес, в якому почали працювати і ми з братом. Він став дуже успішним. Мама потребувала мене і я жила з нею до 29 років, допоки не переїхала на орендовану квартиру, яку вибрала вона, 5 хв від її домівки. Вона найняла дизайнера по інтер'єру, у неї були ключі від мого житла. Я багато років проходила психотерапію і консультант наполегливо рекомендував мені жити своїм життям, але мама не могла мене відпустити. Думаю перше повністю самостійне рішення я прийняла в 54 роки, коли організовувала її похорон. Вона любила мене, але не настільки, щоб відпустити і дозволити жити самостійно. Але ж це не справжня материнська любов?".

Дочка нав'язливої мами зникає в пекучому сяянні прожекторів її уваги. Їй не вистачає відчуття власного "я" тому, що мама бачить в ній тільки продовження себе і зовсім не дотримується кордонів. Вирватися з цих надзвичайно тісно сплетених стосунків надзвичайно важко і виходить дуже рідко, оскільки, хоча дочці здається, що зв'язок з мамою душить її, водночас вона почувається любимою. Це складний парадокс, внутрішній конфлікт. Такі мами дійсно люблять своїх доньок, але настільки їх поглинають, що все одно калічать. Власні потреби такої мами перш за все. 

Класичний приклад нав'язливої мами - "мати знаменитості", як у Джипсі Роуз Ли, Френсіс Фармер і деяких сучасних зірок, яка надіється все життя просидіти на шиї у доньки і збагатитися або прославитися за рахунок її досягнень і становища. Інші, як наприклад, мама Вівіан Горнік, описана нею в спогадах "Сильні прив'язаності", прагнуть жити життям своїх доньок. Зазвичай вони самотіні, вдовиці або розлучені, і позбавлені інших соціальних зв'язків, вони взаємодіють зі світом опосередковано, через доньок, і використовують провину і інші емоційні маніпуляції, що тримати тих на прив'язі.

Власні незадоволені потреби мами визначають характер їх стосунків з донькою і керують ними. Часто дочка є єдиною дитиною, але може бути і останньою в ланцюжку дітей, яка народилася після баготорічної перерви. Дочка, яка не знає, де починається вона і закінчується мамуся, шукає в мамі все: і старшого порадника, і компаньйона, несвідомо підмінюючи свої потреби і бажання (якщо взагалі може їх розпізнати) материнськими. В дитинстві і підлвтковому віці нав'язливість мами може дратувати дитину, але в багатьох випадках вона здається і звикає до порядку, встановленого особою, яка стверджує, що все знає краще. В молоді роки дочка часто проживає кризу, оскільки намагається стати самостійною, а мама її не відпускає. Одні їдуть навчатися і отримують можливість жити своїм розумом, але не всім це вдається, і вони повертаються в безпечну, хоча й задушливу, атмосферу своєї дитячої. Цю проблему дуже складно вирішити без професійної допомоги, але й під наглядом психотерапевта завдання важке.

Модель нав'язливої поведінки може спостерігатися і в стосунках з егоцентричною чи нарцистичною мамою, яка також бачить в дочці продовження себе. Але тут є відмінності, оскільки в цих випадках дочкою рухає потреба догоджати мамі і залишатися в сфері її впливу. Мама, по суті, не прив'язана до дочки, вона одинока зірка, що диктує свою орбіту. 

Іноді стосунки з нав'язливою мамою вдається оздоровити, встановивши строгі кордони. Мами цього типу не є нелюблячими, вони просто не здатні дозволити дітями жити і дихати самостійно.

Типічні наслідки материнської нав'язливості

• Чергування злості, провини, плутання почуттів.
• Не повністю сформоване самосприйняття.
• Труднощі з досягнення незалежності, формулюванням власних потреб і відповідними діями.
• Нездорові механізми психологіної адаптації.
• Нездатність чітко побачити основний конфлікт.

Мама, яка міняється ролями

Зважаючи на свідчення, це найменш розповсюджений патерн, зазвичай спостерігається, коли мама дуже молода або перевантажена (має надто багато обов'язків або дітей і недостатньо ресурсу), фізично або психічно хвора або пережила іншу кризу, яка перевернула життя. Відповідальність за сім'ю перекладається на дочку, зазвичай старшу, іноді найталановитішу. Незалежно від віку дівчинка фактично стає "мамою" сімейства. Така мама необов'язково є нелюблячою, багато матерів цього типу всією душею люблять своїх дітей, однак за тієї чи іншої причини вона не здатна виконувати материнські обов'язки. Однак, це не відміняє наданої шкоди: вона краде в доньки дитинство і юність, звалює на неї непосильний груз і змушує грати непідходящу для неї роль дорослої. 

Е., 32р.: "Батько помер, коли мені було 13 років, а молодшому брату 11. Для мами це стало ударом, вона впала в депресію і майже не вставала з ліжка. Батьки тата жили дуже далеко і не могли нам допомагати. Мамині були дуже завантажені і в них були свої проблеми. Всі казали, що час лікує і мама прийде в норму, але ні. Я була мамою п'ять років: готувала, прибирала, доглядала за братом. У мене не було часу зустрічатися з потругами чи хлопцями. Я погано вчилася в школі. Я одружилася у 18, просто для того, щоб втекти. Мій шлюб розпався, а коли брату виповнилося 18 і я відмовилася повертатися додому і піклуватися про неї, вона нарешті звернулася до лікаря. Ми продовжуємо спілкуватися, але я озлобилася і завжди насторожі".

Іноді доньці нав'язується роль кращої потруги або довіреного обличчя одинокої мами, що не дозволяє їй залишатися дитиною, обтяжує надлишком дорослої інформації і руйнує необхідні кордони. Такі стосунки мають свої негативні наслідки: "Батько розвівся, поїхав і одружився знову, коли мені було шість. Бачили фільми "Де завгодно тільки не тут"? Так я і жила. Мама хотіла щоб я піклувалася про неї, слухала її, підтримувала. Вона не дозволяла мені бути дитиною, і зараз, коли я доросла, вона не змінилася. Бути біля неї, все одно, що в кімнаті без вікон. Мене не існує".

Цей патерн відрізняється від інших, і часто стосунки між момою цього типу і дочкою налагоджуються, коли зникають або згладжуються проблеми, які заважать мамі справлятися зі своєю роллю. Це не означає, що вони не мають впливу на розвиток дочки, однак, завжди зрозуміло, що те що сталося не пов'язане з дочкою. Вона не почувається винною або відповідальною і може співчувати негараздам мами, навіть якщо роль її дратує. Загалом, ситуація кардинально відрізняється від попердніх.

Типічні наслідки зміни ролей

• Відчуття втраченого дитинства, до якого дитина не готова.
• Часто невміння спілкуватися і відчуття ізоляції.
• Внутрішній конфлікт: дочка любить маму, але й злиться на неї.
• Великі труднощі з створенням тісних довірливих стосунків.

Надіюся, цей опис стане для вас відправною крапкою в розумінні того, як з вами поводилися. Сильні несвідомі процеси заважають усвідомити, яку шкоду вам зробили, саме тому так важко побачити власні рани. Чим більше прожитого ви витягнете на світло із темряви несвідомого, тим краще підготуєтеся до того, щоб завершити вплив минулого і спрямуватися в майбутнє.