Механізми формування психологічних проблем та психосоматичних розладів (Тілесно-психологічні проблеми як порушення психологічної адаптації)

 

Враховуючи те, що в клінічній літературі поряд з терміном «тілесна психотерапія» нерідко вживається термін «психосоматична психотерапія» (Антропов Ю.Ф., Шевченко Ю.С., 2002), спробуємо зосередити особливу увагу на описі механізмів психосоматичних розладів.

Їх умовно можна поділити на три пункти:

1)    тілесно-психологічні проблеми як порушення психологічної адаптації;

2)    соматичний (клінічний) підхід до психологічних проблем;

3)    когнітивні механізми формування психологічних проблем.

 

1.Тілесно-психологічні проблеми як порушення психологічної адаптації

Найбільш загальним підходом до опису тілесно-психологічних проблем, що  є точкою дотику тілесної психокорекції, служить уявлення про порушення психологічної адаптації як механізму їх формування. По суті, психологічна адаптованість є синонімом душевного (і значною мірою тілесного) здоров'я. У цьому плані показовим є визначення X. Хартмана (2002): «Ми називаємо добре адаптованою людину, продуктивність діяльності якої, здатність насолоджуватися життям та  психічна рівновага залишаються непорушними».

На значущість проблеми адаптації у психотерапевтичному контексті, мабуть, вперше звернув увагу основоположник гештальт-терапії Ф. Перлз. Для опису базових механізмів психокорекції він використовував модель «організм - навколишнє середовище», в якій адаптація розглядається як результат взаємодії двох самостійних процесів - впливу навколишнього середовища і пов'язаних з нею відповідних реакцій організму.

Очевидно, для опису закономірностей психічної адаптації ця модель є оптимальною з погляду її практичних додатків. При цьому з боку навколишнього середовища розглядаються різні варіанти психотравм, в першу чергу залежно від їх інтенсивності та тривалості впливу (Сідоров П.І., Парняков А.В., 2000):

 

1)шокові (раптові, надсильні) психотравми;

 

2) короткочасні психотравмуючі ситуації;

 

3) затяжні, хронічні психотравмуючі ситуації;

 

4) емоційна депривація (дефіцит уваги та любові).

 

Остання найбільш значуща в ранньому віці і може лежати в основі походження особистісних дисгармоній, порушуючи нормальний перебіг вікового розвитку психіки. Конкретні причини психотравм можна звести до відомої класифікації фруструючих чинників по С. Розенцвейгу. Це такі універсальні психотравмуючі фактори (цит. за Левітовим Н.Д., 1967):

 

-        позбавлення (і зовнішні - матеріальні, соціальні, і внутрішні, пов'язані з психологічними самообмеженнями, комплексом неповноцінності);

-        втрати (зовнішніх об'єктів або внутрішніх ресурсів);

-        конфлікти (які також можуть бути зовнішніми або внутрішніми).

Відповіддю з боку організму на фізіологічному рівні є відповідні вегетативні зрушення на психоемоційному рівні - афективні та когнітивні зрушення, пов'язані з суб'єктивним переживанням стресу (фрустрацією), на рівні поведінки - пристосувальна поведінка та пошукова активність. Ці реакції відповідають трьом основним видам психологічної адаптації (Платонов К.К., 1986), які включають:

 

1) психофізіологічну адаптацію або здатність організму людини доцільно перебудовувати функціональний стан відповідно до вимог середовища. Сюди належать насамперед фізіологічні прояви стресу;

 

2) власне психологічну чи психічну адаптацію, порушення якої проявляються в першу чергу на емоційному та когнітивному рівнях;

 

3) психосоціальну адаптацію чи пристосування особистості до взаємодії із суспільством.

Уявлення про психічну адаптацію доповнюються відомою класифікацією К. Хорні, яка розглядає універсальні стратегії адаптації по відношенню до зовнішнього впливу.

1.    Рух "від" зовнішнього впливу. Це стратегія капітуляції, сенс якої полягає насамперед у збереженні (фізичного) існування. Результатом цієї стратегії є розщеплення тіла і психіки; на тілесному рівні - конверсія або трансформація психологічних проблем у психосоматичні порушення, на психологічному рівні - відрив від реальності, втеча у світ ілюзій, примарних фантазій та нездійсненних надій.

2.    Рух «разом» або узгодження внутрішнього стану із зовнішнім впливом. Метою цього варіанту пристосування є інтеграція свідомих і підсвідомих механізмів психіки, що дозволяє домогтися зниження емоційної фрустрації та зменшення тілесного дискомфорту. (Останнє завжди можливо здійснити за допомогою різноманітних технік психологічної саморегуляції, і практично всі подібні техніки функціонують саме в рамках даного способу адаптації.) На екзистенційному рівні цієї стратегії адаптації відповідають так звані цінності переживання (В. Франкл).

3.    Рух «проти» або протистояння проблемі віч-на-віч, активна протидія зовнішнім обставинам та подолання їх. Це конструктивний спосіб вирішення проблем, не мрійливий, а конкретно дієвий. У психоаналізі такий спосіб описується як сублімація (по 3. Фрейду), у термінології НЛП - як налаштування на конкретний позитивний результат чи створення позитивного образу майбутнього. За В. Франклом, даної стратегії адаптації відповідають так звані цінності ставлення. Їх усвідомлення допомагає людині віднайти життєвий сенс і сформулювати для себе ті конкретні і практично досяжні цілі, рух до яких вимагає від неї мобілізації всіх душевних, психологічних ресурсів, сприяючи розвитку її особистості.

З цієї точки зору наявність у людини невирішених психологічних проблем не лише не тягне за собою фатальну життєву неуспішність, а й містить у собі позитивні моменти. Це не що інше, як прояв «кризи розвитку», в якому закладено потужний потенціал оновлення, резерв для зміни життя, руху на краще, переходу на інший рівень організації власного існування, особистісного зростання. Подібні уявлення лежать в основі парадигми гуманістичної психотерапії (К. Род Жерс, А. Маслоу), згідно з якою психологічні проблеми являють собою блоковане прагнення людини до самоактуалізації, особистісного зростання. У трансперсональній психотерапії подібні проблеми розглядаються саме як «хвороби зростання», подолання яких необхідне для зростання особистості (С. Гроф). З цією ж точкою зору пов'язане переконання, що розділяється більшістю практичних психологів, психологічна проблема завжди має внутрішнє рішення, яке існує на підсвідомому рівні, але до певного часу не усвідомлюване самим носієм цієї проблеми (М. Еріксон). У зв'язку з цим можна згадати погляди А. Адлера, згідно з якими кожній людині спочатку властивий комплекс неповноцінності, подолання якого за законом гіперкомпенсації може призводити до посилення особистості. Аналогічна думка висловлювалася представниками «академічної» психології (Л.С. Виготський): наявність у людини деякої первинної неповноцінності будь-якої вищої психічної функції стимулює розвиток, оскільки компенсація цього дефекту досягається за рахунок більшого розвитку інших психічних функцій.

Важливо також уявити, як психологічна адаптація пов'язані з особистісним зростанням. На перший погляд, цей взаємозв’язок має лінійний, монотонний характер: чим вищий ступінь особистісної зрілості, тим більші адаптивні здібності. Однак насправді він складніший, нелінійний. Відносно міри особистісного зростання відбуваються «переривання монотонності», якісні зміни адаптивних можливостей особистості, загальний напрямок яких – перехід від конформізму, від пасивного пристосування до реальності, до активного оволодіння нею. У цьому плані важливе значення мають етапи особистісного зростання або ступені «душевного розвитку», описані ще в дореволюційній психології А.Ф. Лазурським. На першому етапі людина залишається рабом обставин, змушеним пристосовуватися до них; на другому етапі йому вдається пристосувати обставини до власних життєвих цілей; нарешті, мета третього етапу - змінити обставини життя не тільки для себе, але й для багатьох людей.

Відповідно до описаного поділу різних видів психологічної адаптації, в патологічних умовах традиційно розглядаються такі види реакцій на психотравмуючу ситуацію:

1) реакції з переважанням власне психоемоційних порушень – психогенні розлади;

 

2) на рівні поведінкових порушень – психосоціальні розлади (порушення соціальної адаптації);

 

3) реакції з переважанням фізіологічних, соматичних порушень – психосоматичні розлади.

У разі затяжного перебігу психотравмуючої ситуації згадані реакції формуються поетапно (Сандомирський М.Є., 2000). Це відбувається в порядку наростання ступеня вираженості стресових порушень, коли долається один бар'єр психологічної адаптації (у термінології Ю. А. Олександрівського, 1997) слідом за іншим.

1.    Спочатку порушується власне психічна адаптація, що призводить до зниження адекватності функціонування психічної сфери та ефективності інтелектуальної діяльності. Відбувається це внаслідок того, що при дезадаптації функціональні ланки, які забезпечують переробку інформації - її пошук, сприйняття, аналіз і синтез, зберігання та використання - можуть руйнуватися, функціонувати перекручено або на зниженому рівні (Гримак Л.П., 1987). Психічна напруженість виявляється у зниженні стійкості психічних функцій призводячи до зниження ефективної діяльності, її дезінтеграції (Наєнко Н.І., 1976), що протікає в наступних формах: гальмівний ("уповільнення виконання інтелектуальних операцій), імпульсивний (помилкові дії, суєтність) і генералізованої (зрив діяльності, що супроводжується почуттям байдужості, приреченості та депресією).

2.    На другому етапі додається погіршення міжособистісної взаємодії, тобто порушення соціально-психологічної адаптації. Показано, що наслідком будь-якого прикордонного психічного розладу є розвиток, тією чи іншою мірою, вираженої соціальної дезадаптації (Олександровський Ю.А., 1997). Останнє закономірно включає певні риси психопатизації - порушення комунікації, відчуття відчуженості від інших людей, неприязнь до будь-якої ініціативи, а також ухиляння від відповідальності (Китаєв-Смик Л.А., 1989), невпевненість у власній здатності справлятися з життєвими труднощами і криза ідентичності (Положей Б.С, 1996).

3.    Подальше погіршення стану психічної адаптації призводить до формування більш менш чітких фізіологічних зрушень - розладів психофізіологічної адаптації. У виражених випадках подібні порушення проявляються як клінічно окреслені розлади психічного (у зв'язку зі змінами психофізіологічних та соматичних співвідношень) здоров'я, характер яких в більшій степені визначається переважним погіршенням того чи іншого аспекту психічної адаптації (Березін Ф.Б., 1988). При цьому, на думку того ж автора, межа між дезадаптивними проявами (нормальні реакції особистості, акцентовані особистісні риси або адаптаційні вегетативні реакції) і клінічно вираженими психічними або психосоматичними розладами не є чіткою лінією, а більш менш широкою смугою з досить великою кількістю перехідних варіантів. Саме можливість виявлення таких зон нестійкої адаптації дозволяє своєчасно здійснювати діагностику адаптаційних порушень та проводити психокорекційні заходи (в рамках медичної парадигми, що розглядаються як донозологічна діагностика та донозологічна терапія).

На фізіологічному рівні різні фази розвитку стресових порушень, що закономірно змінюють одна одну в міру накопичення негативних емоцій, погіршення стану нервової системи (і організму в цілому) внаслідок затяжного характеру стресогенної ситуації та відсутності виходу з неї описані Г.І. Косицьким (1985):

1.Фаза УМА – увага, мобілізація, активність. Це природні адаптивні зрушення, спрямовані на вирішення проблеми, що стоїть перед людиною.

 

2. Фаза СНЕ - стенічні негативні емоції (гнів, агресія). Це відчайдушна спроба наднапруги, мобілізації всіх ресурсів, не задіяних раніше, що виникає за неуспішності попереднього етапу.

 

3. Фаза астенічних негативних емоцій (сум, розпач, депресія, пов'язані з неможливістю виходу з психотравмуючої ситуації). Відомо, що негативні емоції довго утримуються в центральній нервовій системі і переходять у «застійний» стан (Ведяєв Ф.П., Воробйова Т.М., 1983) або стаціонарну форму (Судаков К.В., 1981) за рахунок фізіологічних механізмів , уподібнюваних до епілептиформного синдрому (Гелльгорн Е., Луфборроу Дж., 1966).

 

4. Фаза зриву адаптації (невроз). У цій фазі хронічна психічна напруженість, «застійні» негативні емоції призводять до формування нового стійкого стану мозку, при якому відбувається перебудова взаємовідносин кори і підкіркових утворень, що виявляється, зокрема, у порушенні вегетативної регуляції діяльності внутрішніх органів (Судаков К.В., 1981). Порушення адаптації виявляються також у формі емоційно-вольових розладів, розвитку неврозоподібних станів, неадекватної поведінки (Короленко Ц.П., 1978).

 

Немчин (1984) виділяє чотири ступені нервово-психічної напруги, що розглядаються також як послідовні стадії її формування:

I ступінь – слабка нервово-психічна напруга. Вона є переважно на емоційному та когнітивному рівні, при цьому показники вищої нервової діяльності та основні фізіологічні характеристики організму відповідають нормальним.

II ступінь - помірна нервово-психічна напруга. При цьому система адаптації цілісного організму функціонує оптимально, відбувається активація психічної та психомоторної діяльності з підвищенням її продуктивності за рахунок посилення регуляторної ролі провідної півкулі. Одночасно зростають показники напруженості функціонування серцево-судинної системи.

III ступінь - надмірна нервово-психічна напруга. Це перехідний стан, від нормального до патологічного і супроводжується зменшенням адаптованості, зокрема, дезорганізацією психомоторної діяльності зі зниженням ролі домінантної півкулі, а також погіршенням гемодинамічних показників.

IV ступінь - патологічна нервово-психічна напруга. Ця стадія є вже патологічним станом, що супроводжується розвитком психосоматичних захворювань і не адаптивними формами психологічного реагування, які впливають не тільки на поведінку, а й безпосередньо на різні фізіологічні функції організму, викликаючи їх значні зміни.

З психотерапевтичної точки зору серед патологічних еквівалентів адаптації в першу чергу необхідно відзначити такі прояви, як тривога, депресія, невротизація, психопатизація та пов'язані з ними прояви психовегетативного синдрому (Сандомирський М.Є., 2000а). Це найбільш загальні прояви психологічних проблем, універсальні клініко-психопатологічні механізми їх формування, в основі яких лежать базові фізіологічні механізми стресу. У цьому світлі головним завданням психокорекції є підвищення стресостійкості, а на психологічному рівні - фрустраційної толерантності.

І тут необхідно сказати про такий важливий напрямок з підвищення адаптивних здібностей (психопрофілактики), як навчання людини методам психологічної самодопомоги (psychoeducation), які і є головною метою будь-якої психотерапії. Як підкреслює X. Хартманн (2002), в психотерапії знання саме по собі ще не є ознакою адаптованості. Для успішної адаптації необхідна як її когнітивна складова (тобто інформація як така), так й емоційна готовність, і репетиція поведінки. Іншими словами, це знання необхідно ще й відчути і зуміти застосувати на практиці.

Уявлення про дезадаптацію як основний механізм формування психологічних і психосоматичних розладів об’єднані воєдино в наступній схемі.

Звідси походять всі ті дисфункціональні прояви психологічних проблем, які супроводжуються негативними емоціями туги та смутку (депресивно-самокритичні спогади про минуле і депресивно-песимістичний прогноз на майбутнє), страху та тривоги (нереалістичних, не пов'язаних із справжньою загрозою), гнів  (пригнічені або дезадаптивні прояви агресії - як фізичної так і словесної, -  та самоагресії (автоагресії).

Особистісний ріст

 

Особистісне зростання, або самоактуалізація (за К.Гольдштейном) - виключно глибоке поняття, що в загальному значенні вбирає в себе прагнення людини до виявлення та розвитку можливостей власної особистості,  сам процес її «роботи над собою» для досягнення певних цілей, а в кінцевому значенні - ще й результат її руху шляхом самовдосконалення («пробудження», за Г.І.Гурджієвим). Особистісне зростання - це і самопізнання, пошук людиною свого справжнього «Я», рух до досягнення справжності, автентичності, розширення безлічі особистісних значень і набуття «самості» (індивідуація, за К.Г. Юнгом). Це ще і психологічне дорослішання, прагнення до підвищення так званого адаптаційного потенціалу особистості, до самоствердження, самодостатності та незалежності як від чужої думки, так і, певною мірою, від тиску життєвих обставин.

Особистісне зростання життєво необхідне кожній людині, не залежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Необхідне для того, щоб задовільнити глибинну потребу в самоактуалізації, що займає, за А. Маслоу, найвище місце в ієрархії потреб. Необхідне для досягнення гармонії у відносинах із самою собою та навколишнім світом. По великому рахунку, необхідне для пошуку свого місця в житті, усвідомлення індивідуального життєвого сенсу та призначення, без розуміння яких неможливе здобуття щастя та повноти життя.

Навіщо ж потрібен такий складний і тернистий шлях пошуку «справжньої правди життя» і розгадування потаємного сенсу власного існування? Невже немає відповідей на ці головні в житті питання - відповідей, які можна було б знайти в готовому вигляді і прийняти як керівництво до дії? Невже для цього недостатньо    тієї інформації, яку можна почерпнути в солідних, науково-обґрунтованих довідниках та навчальних посібниках? Хіба не можна, зрештою, звернутися за допомогою до дипломованих всезнаючих експертів або просто попросити поради у гідних і шанованих вами людей, чия мудрість і багатий життєвий досвід особисто вам достовірно відомі? І так, і ні. Вся справа в закладеному в самі питання прихованому протиріччі. Протиріччі, усунення або вирішення якого рівносильне відповіді на саме питання. І тому та відповідь, яка пропонується у готовому вигляді, - не здобувається власними самовідданими зусиллями шукача істини, а приходить звідкись з боку (і часом очевидна), - не буде, мабуть, сприйнята і зрозуміла самим страждаючим.

 

Як казали древні римляни, людині властиво помилятися - "homo errare est". Мабуть, найбільшою мірою їй властиво помилятися на свій власний рахунок. І хоча вона зазвичай думає, що живе розумом - своїми логічними, словесно оформленими думками, насправді вона живе образами, що генеруються підсвідомістю і лежать в основі стійкої, глибинної (правопівкульної) мотивації. Завдання психологічної саморегуляції та особистісного самовдосконалення - зробити цей процес максимально усвідомленим і керованим. Виходячи з цього, головне завдання тілесно-орієнтованих (втім, як і багатьох інших) методів особистісного зростання - вирішення основного питання практичної психології (за аналогією з основним питанням філософії): що важливіше - свідомість чи підсвідомість? Як вирішити протиріччя між ними, подолати внутрішню подвійність, усунути джерела внутрішнього психічного конфлікту? Іншими словами, як навчити людину вести усвідомлений діалог із власною підсвідомістю, щоб набути гармонії в собі самій?

Досвід дозволяє стверджувати, що при використанні сучасних психотехнологій, методів психологічної самодопомоги це реально і досяжно – звичайно, за умови цілеспрямованої роботи людини над собою. Саме тоді людина стає здатною виконати своє головне завдання. Завдання, яке колись намагався вирішити ще Діоген, який блукав при світлі дня із запаленим ліхтарем у руках. На здивовані запитання своїх співгромадян про те, що ж він шукає «вдень з вогнем», давньогрецький філософ відповів: «Шукаю Людину». Цю притчу нерідко згадують сучасні психотерапевти (пошлемося, наприклад, на А.Б. Добровича), замовчуючи, проте,  де ж Людину шукати. І відповідь насправді проста: треба заглянути в дзеркало, бо за великим рахунком все своє життя людина шукає... саму себе. Знайти себе як іншого, знайти своє друге «Я» - отже, знайти та навчитися підтримувати контакт із власною підсвідомістю. А це, у свою чергу, означає відкриття свідомого доступу до своїх глибинних внутрішніх ресурсів і творчих здібностей, до інтуїтивної мудрості та відчуття сенсу життя.

Одночасно, я  вважаю, не зайвим застерегти читача від однобічності підходу до практичної психології, від надмірних старань і невиправданого інтузіазму стосовно технологій особистісного зростання. Говорячи про природне бажання людини покращити власне життя і почати цей процес з поліпшення самої себе, завжди необхідно дотримуватися розумного скептицизму і помірного консерватизму. Бажано пам'ятати про зважене ставлення до «благих намірів». Людині, яку цікавлять проблеми особистісного зростання, самоактуалізації, потрібно в першу чергу прагнути захистити себе від проявів відомого в психології феномену «зсуву мотиву на мету», що є нерідким наслідком надмірної захопленості, що межує з фанатизмом, коли діяльність (в даному випадку - оволодіння прикладними психотехнологіями) стає самоціллю. Іншими словами, коли людина діє не заради результату, а заради самої діяльності. І найголовніше - коли психологічне самовдосконалення починає служити не кращим пристосуванням до життя, а навпаки, втечею від нього, відгороджуванням від повсякденної реальності, коли активна життєва позиція змінюється пасивною покірністю, а вирішення реальних життєвих проблем підмінюється штучним девальвуванням їх значимості, виправданням власної бездіяльності.

Поняття особистісного зростання і самоактуалізації мають на увазі, що той, хто йде шляхом самовдосконалення, повинен стати в чомусь іншою людиною, вільною від колишніх проблем. Зберігаючи наступність попереднього життєвого досвіду, вона має водночас перетворитися на нову особистість або, образно кажучи  «переродитися» (П.Д. Успенський). При цьому тут їй доводиться стати батьківською фігурою самій собі - у духовному плані, звичайно (згадаймо вираз self-made man). (Втім, в античних містеріях та інших стародавніх психотехнічних традиціях ініціації метафора «переродження» розумілася буквально, і людина мала пройти і через символічну «смерть», і через «воскресіння»). Методи тілесної психокорекції також передбачають вирішення цього завдання. Причому не тільки дають можливість, що йде по цьому тернистому шляху, в буквальному сенсі ВІДЧУВАТИ себе іншою людиною, але часом і справді відчутно змінитися тілесно.

Тим самим людина поступово створює уявну, але водночас реально діючу «панель управління» власним психічним станом («control panel» - термін Р. Бендлера, який використовується в методі DHE). А точніше, панель САМОконтролю, окремими «кнопками» якої є пов'язані з кінестетичним аналізатором умовні рефлекси, які активно використовуються як інструменти саморегуляції (різновид оперантних (рефлекси 2-го роду) умовних рефлексів, за Б.Ф. Скіннером). Набір цих умовних рефлексів, сконструйованих за принципом «зроби сам» і спрямованих людиною на саму себе, є розширенням або доповненням її початкового психологічного типу. Подібна добудова, що дозволяє вийти за вузькі рамки вихідного типу особистості, подолати сковуючі бар'єри і обмеження, і представляє собою в повному розумінні слова особистісне зростання.

Де ж ті орієнтири, які можна використовувати щоб вибрати правильний напрям особистісного зростання? За А. Маслоу, кінцева мета особистісного зростання - самоактуалізація - включає наступні психологічні характеристики.

А. Складові особистісної зрілості.

1)Автономія, незалежність суджень від суспільної культури, мікро- та макросоціального оточення. Це становить основу самодостатності людини, її інтелектуальної самостійності, об'єктивності, виваженості та неупередженості її думки. Звідси випливають високі моральноетичні стандарти особистості, а також опір насильницькому залученню до прийнятих у суспільстві стереотипів або поглядів, що нав'язуються. Звідси ж гуманізм і широта поглядів, коли людина ідентифікує себе не з якоюсь вузькою соціальною групою, а з усім людством загалом.

2) Зосередженість на проблемі, а не на власному «Я». Здатність людини зосередитися на вирішенні проблем, зріктися від своїх внутрішніх проблем і обмежень задля досягнення важливої ​​мети - важлива складова частина особистісного зростання, основа цілеспрямованості особистості та соціальної успішності.

3) Прийняття власного «Я», інших людей і природи. Це сприяє підтримці міцних і глибоких міжособистісних відносин, а також найголовнішому для людини - задоволеністю власним життям, його усвідомленням, що у свою чергу є кращим, природним захистом від депресії. У великій мірі, це не що інше, як уміння людини бути щасливою, дотримуючись розумного балансу бажаного і дійсного. Вміння жити, задовольняючись тим, що є, водночас не замикаючись у вузьких рамках повсякденності, не зупиняючись на досягнутому.

 

Б. Повернення людини до своєї природної сутності.

4) Свіжість сприйняття та оцінок. Відкритість людини новому досвіду, психологічна гнучкість, вміння знайти несподіване у звичному, а також позбутися ілюзій і стереотипів сприйняття, не заплющувати очі на очевидне, навіть якщо воно суперечить очікуванням.

5) Безпосередність (спонтанність), простота та природність. У поєднанні з попередньою характеристикою це, на думку А. Маслоу, сприяє також формуванню «демократичної структури характеру».

6) Креативність. Мається на увазі творчість у всіх її проявах, від піднесених загальнолюдських досягнень до побутових дрібниць і елементів новизни в повсякденному житті. Продуктивна творчість, спрямована на вирішення конкретних завдань.

7) Підвищена частота пікових переживань, тобто природних, спонтанних, адаптивно-творчих змінених станів свідомості. На мій погляд, саме це і становить природну психофізіологічну основу перелічених вище особистісних рис, особливо таких, як креативність, відкритість і безпосередність, а також задоволеність власним життям. Адже пікові переживання - не що інше, як відкриття людиною нового в тому, що її оточує, творче осяяння або просто миті щастя.

В результаті самоактуалізованій особистості, за Маслоу, властиво більш ефективне і адекватне сприйняття реальності (а звідси, і краща адаптація до неї).

Коли у відомого психотерапевта, А. Лоуена, запитували про його ставлення до проблем особистісного зростання, зокрема, до руху з розвитку «людського потенціалу» (Human Potential Movement), він насамперед звертав увагу, на що ж це зростання та особистісний потенціал у кінцевому результаті спрямовані (Goodrich-Dunn В., Greene E., 2002), так як безпредметне особистісне зростання просто таким не є.

Справді, наведений набір психологічних якостей - узагальнений портрет людини, успішної в усіх сферах життя. Але це все ж таки модель теоретична, той високий ідеал, до якого слід прагнути, але який у повсякденному житті залишається важкодосяжним. А що ж можуть зробити технології психокорекції/особистісного зростання в реальності? Що вони здатні принести  у практичному плані для поліпшення психологічної адаптації людини і відповідно вдосконалення її життєвих умінь та підвищення успішності?

По-перше, це контроль емоцій - як поточного душевного стану так і полегшення минулого емоційного «багажу». Це і усунення або, принаймі, згладжування емоційних «сплесків», перепадів настрою, і запобігання «вигоранню» за інтенсивної емоційно насиченої діяльності, емоційних дефолтів (вираження А.В. Курпатова). При цьому в основі свідомого керування емоціями лежить, в першу чергу, відмова від неусвідомлюваного та негативного впливу на них, від звичного генерування негативних емоцій. Саме подібний механізм «самонакручування» є найбільш поширеною причиною емоційного дискомфорту. А. Елліс (2002) сформулював його принцип таким чином: люди в дійсності не засмучуються, а засмучують самі себе. (Підсумок цього процесу П. Вацлавік (1993) коротко і змістовно підсумував як «стати нещасним без сторонньої допомоги».) З іншого боку, рецепт по-справжньому дієвого емоційного самоконтролю нерозривно пов'язаний з навичкою емоційної розрядки, вивільнення «заморожених» емоцій . Іншими словами, вимагає від людини не придушення почуттів, а довіри до них, відкритого та природного вираження емоцій.

По-друге, технології психологічної саморегуляції, особистісного зростання допомагають у посиленні або цілеспрямованому створенні мотивації тих чи інших життєвих досягнень. Це формування позитивного та особистісно значущого образу майбутнього (треба підкреслити саме образний, правопівкульний компонент його уявлення), «опредметнення» життєвого сенсу використовується як у різних методах психокорекції (так званий «добре сформований результат» у НЛП, «прохід у майбутнє » за М. Еріксоном, мотиваційний етап вирішення психологічної проблеми в поведінкових методах психокорекції), так і в педагогіці - створення поряд з «зоною найближчого розвитку» за Л.С. Виготським ще й «дальшої перспективи» (за А.С.Макаренком).

По-третє, психотехніки особистісного зростання сприяють зростанню ролі інтуїції у повсякденному житті, збільшенню уваги до її «підказок» (К. Роджерс називав це підвищенням довіри до «оргазмічного оціночного процесу»). Формування навички усвідомлення інтуїтивних «сигналів тіла» дозволяє тим самим перетворити інтуїтивно-підсвідомі правопівкульні механізми психіки на практичний робочий інструмент для прийняття рішень. Тут і пошук нестандартних рішень у ситуації не визначеності («вихід із глухого кута» або «стрибок вище голови») або, в більш широкому значенні – науковий пошук, інновації, творчість.

Нарешті, це й особистісне зростання у вузькому значенні слова, сфокусоване на рівні ідентичності: підвищення самооцінки, перебудова та гармонізація образу себе (за К. Роджерсом, зближення «Я»-реального та «Я»-ідеального).

Все вищезгадане може бути спрямоване на поліпшення відносин з оточуючими, особливо з близькими людьми. Це і вдосконалення навичок спілкування, і здатність до побудови стійких, довготривалих, емоційно комфортних взаємовідносин. Ще одна точка дотику -  «вирощення» особистісних здібностей - створення та підтримання оптимального функціонального стану, або «робочого» стану для цілеспрямованої діяльності, що становить її надійний фундамент.

Ще одна точка зору на особистісне зростання - це в першу чергу забезпечення людині доступу до необхідних, для її успішної діяльності, психологічних ресурсів (Л.С. Білогородський). Неможливо не погодитися із твердженням М.Н. Гордіїва та Є.Г. Гордіївої (2002) про те, що «усі необхідні ресурси є у людини в будь-який момент часу. Однак потрібні певні способи, щоб їх розбудити». Необхідно внести лише одне доповнення: коли ми говоримо про технології особистісного зростання, не повинно створюватися враження, що шукані ресурси особистості є чимось окремим від нашого свідомого «Я», що живе самостійним життям. Потрібно уникнути «цілющої» парадигми, від уявлень про те, що ці ресурси сплять безпробудним сном, а після чудового пробудження за помахом чарівної палички (яка, звичайно, знаходиться в руках психотерапевта) вони починають діяти самостійно і тим самим автоматично вирішують усі життєві проблеми пацієнта. Необхідні ресурси не тільки є (на підсвідомому рівні), але й завжди готові до використання - просто потрібно навчити людину УСВІДОМЛЕНО ними користуватися.

У сучасній утилітарній інтерпретації для людей соціально активних, творчих і особливо ділових особистісне зростання зазвичай описується як «менеджмент особистості» (Осгуд Д., 1992), як «тренінг успішності», що сприяє перетворенню на «високоефективну людину» (Кові С, 1996 ). Проте останнім часом уявлення бізнес-психології про самовдосконалення особистості трансформуються в концепцію коучінга (coaching), якими є (Уитмор Д., 2001):

1) психологічна адаптація до життєвих умов, що динамічно змінюються, а це, в свою чергу, допомагає в досягненні соціальної успішності;

2) розвиток творчих здібностей та активності;

3) вдосконалення навичок спілкування, соціальної взаємодії та впливу на людей (комунікативної компетентності);

4) прийняття рішень та їх практична реалізація за моделлю психологічного зростання: РІСТ = цілі + реальність + вибір + воля (GROW - Goals + Reality + Opinions + Will)

5) глибше усвідомлення власної особистості - своїх потреб, цінностей, позицій, вміння фокусуватися на них.

Глибинною основою реалізації перелічених завдань є самостійне створення людиною мотивації досягнення, чи самомотивації (Райє Еге., Траут Д., 2001). Перехід від зовнішньої (extrinsic) мотивації до внутрішньої (intrinsic motivation) - одне з найважливіших завдань особистісного зростання.

 

Усе це разом узяте, зрештою, дає людині повноцінне самовираження і самореалізацію (самоактуалізацію, у психологічних термінах). І моє завдання  - пошук та навчання способів досягнення цих цілей за допомогою тілесно-орієнтованих та інтегративних психотехнік.

Різниця між симптомом і рисою рахактеру

Почну з відомого всім вислову "всі хвороби від голови". Цей вислів можна тлумачити буквально в прямому значенні: саме через наші емоції, через те, що ми не вміємо їх вірно проживати, відчувати, а основне помічати ми "заганяємо" їх в тіло і отримуємо або фізичний симптом (головний біль, закрепи, діабет ІІ типу і т.і.), або поведінкові симптоми (нав'язливі стани, панічні атаки...). Як правило такі симптоми ми помічаємо, а от свої невротичні риси характеру ні. Тому тіршки роз'яснення.

Дуже важлива, хоча і не абсолютна, ознака характерного неврозу - відсутність визнання захворювання. Невротичний симптом проживається пацієнтом як інородна частина і викликає у людини почуття, що вона хвора. Невротична характерна риса, наприклад, надмірна акуратність компульсивного характеру або тривожна сором'язливість істеричного характеру, органічно вбудована в особистість. Можна скаржитися на сором'язливість, але не відчувати в цьому ознак хвороби доти, доки характерологічна сором'язливість не обернеться патологічною схильністю червоніти, або, наприклад, акуратність не перетвориться в компульсивний церемоніал, тобто, допоки невротичний характер симптоматично не загостриться, людина не почуває себе хворою.

Важливо відмітити, що існують симптоми, які не визнаються симптомами або визнаються лише частково. Вони сприймаються пацієнтом як шкідлива звичка або особливість організму (хронічні закрепи, передчасна еякуляція і т.і.). З іншого боку багато рис характеру проживаються людиною як хвороба, наприклад, вибухи гніву, схильність валятися в ліжку, випивати, марнотрацтво і т.і. Не дивлячись на це, все ж, визнання захворювання характеризує невротичний симптом, а його відсутність - невротичну рису характеру.

Іще одна відмінність в тому, що симптом ніколи не раціоналізується так, як риса характеру. Ні істерична блювота, ні компульсивна розважливість не можуть бути раціональними. Симптом позбавлений значення, в той час як невротичний характер досить раціональний і не уявляється чимось дурним чи патологічним. Це часто пояснюється тим, що будь-яка невротична риса характеру буде безумовно заперечина клієнтом як абсурд, якщо її повважати симптомом: "Просто він така людина".  Тут мається на увазі, що людина народилася такою, що це "її характер". Аналіз демонструє, що таке тлумачення хибне, що характер заставляє діяти так, а не інакше через певні причини, що впринципі його можна проаналізувати як симптом і змінити.

Іноді невротичні симптоми стають настільки невід'ємною частиною особистості, що починають бути схожими на риси характеру. В таких випадках певна модель поведінки скоріше приймається як щось дивне або як особливість людини, ніж як ознака захворювання. Тому можна сказати, що концепція захворювань надзвичайно різноманітна, що існує багато етапів переходу від симптому, через невротичний характер і "погані звички", до раціональних дій.

У порівнянні з рисами характеру, конструкція симптому дуже проста для розуміння його суті та джерела. Він зумовлений обмеженим числом несвідомих позицій; наприклад, істерична блювота базується на витіснених фантазіях на тему фелації або оральних бажань дитини. Характерологічно вона проявляється як певний інфантелізм і материнське ставлення. Але істеричний хараетер, що формує основу симптому, зумовлений багатьма, частково суперечливими, потягами і виражається в специфічній позиції або способі існування. Тут необхідно, як і під час роботи із симптомом, повернутися до першоджерела і зрозуміти характер, виходячи з інфантильних потягів і переживань. Якщо симптом відповідає єдиному переживанню або потягу, то характер представляє собою спецефічний спосіб існування індивіда, експресію всього його минулого. З цієї причини симптом може виникнути несподівано, в той час як кожна індивідуальна риса характеру формується роками. Однак не варто забувати той факт, що симптом теж не може виникнути несподівано, без базальної, основної характерологічної реакції, яка уже присутня.

Але ми повинні розуміти, що і симптом і невротичний харетер формуються у людини для захисної функції. Для захисту особистості не лише від зовнішного середовища, але й для захисту від своїх лібідових бажань, іншими словами від самого себе. Тому в процесі терапії минає не один місяць до того часу, допоки клієнт почне по справжньому розуміти себе, перестає брехати собі. 

Оскільки невротичний характер людини, виконує економічну функцію охороняючого панциря, встановлюється певна рівновага, хоча і невротична, аналіз стає для ньго небезпечним. Ось чому різні супротиви, які мають різний відбиток на аналізі в індивідуальній роботі, виникає з різного  нарцистичного проективного механізму. Очевидно, що модель поведінки є результатом тотального розвитку і її можна аналізувати і змінювати.

Чому перший важливий супротив психологічному аналізу клієнт пов'язує з особистістю психолога.

 Лікування трансферного неврозу.

Чому перший важливий супротив аналізу, що виникає мимоволі і у відповідності із структурою конкретного випадку, пов'язується з особистістю психолога (аналітика, психотерапевта...);  що таке мотив, який Ференці назвав "трансферною компульсивністю".  Наполегливо слідуючи основному правилу, ми (психолог і клієнт) створюємо ситуацію, в якій на поверхню починають вириватись заборонені речі. Рано чи пізно, клієнт починає вибудовувати захист проти їх проникнення у свідомість. Спочатку цей  захист націлений винятково проти витісненого (забутого, неприйнятного...) матеріалу, але клієнт не знає ні про присутність в ньому цього забороненого матеріалу, ні про те, що він захищається від нього. Як довів Фрейд, сам  по собі супротив несвідомий. Він являє собою емоційний процес і тому не може залишитися прихованим. Як і все, що має ірраціональну основу, цей афект намагається знайти раціональну основу, зафіксуватися в актуальній ситуації. В такий спосіб виникає проекція на того, хто наполягає на виконанні основного правила, цим розпалюючи цілий конфлікт. Пересування захисту від несвідомого на терапевта несе в собі пересування несвідомого змісту. Він теж пересувається на аналітика чи терапевта, чи психолога. Тоді він стає, наприклад, строгим батьком або люблячою мамою. Зрозуміло, що цей захист може викликати тільки негативне ставлення. Оскільки психолог став тим, хто порушив невротичну рівновагу, він автоматично стає ворогом, незалежно від того, які імпульси спрямовані на нього: любові чи ненависті. В будь-якому випадку присутній захист проти самих імпульсів. 

Якщо першими спрямовуються імпульси ненависті, то трансферний супротив однознанчно негативний. Якщо ж це імпульси любові, реальний трансферний супротив буде в якості демонстративного, але несвідомого позитивного переносу. Однак він регулярно обертається реактивним негативним переносом, частоково тому, що неминуче виникає розчарування і відповідно реакція на це, і тому, в міру того, що під тиском імпульсів відчуттів супротив прагне проникнути у свідомість, а пацієнт захищає себе від нього - будь-який захист викликає негативне  ставлення.

Є багато форм механізмів негативного трансферу. Зараз я хочу окреслити декілька типових сюжетів, в яких найбільш ймовірна зустріч із прихованим негативним переносом:

1. Дуже слухняні, надміру дружелюбні, надто довірливі, тобто "хороші пацієнти". Тут маються на увазі ті випадки, коли явний тільки позитивний трансфер і ніколи не проявляється реакція розчарування. Як правило, у них пасивно-фемінний характер, якщо це чоловік, якщо це жінка - істеричний, із схильністю до німфоманії.

2. Завжди коректні, ті, хто дотримується загальноприйнятих норм пацієнти. Зазвичай це люди з компульсивним типом характеру, які маскують свою ненависть дотриманням ввічливості будь-якою ціною.

3. Пацієнти зі слабо вираженим афектом. Як і коректних пацієнтів, таких людей характеризує інтенсивна, але заблокована агресивність. Як правило вони мають компульсиний характер. Але треба відмітити, що істерички окрім того дуже часто демонструють поверхневу слабкість афекту.

4. Пацієнти, які скаржатьс на відсутність щирих почуттів і експресії, тобто ті, хто страждає деперсоналізацією. Сюди ж відносяться пацієнти, які свідомо, а часом і компульсивно "розігрують спектакль", тобто ті, які десь на перефирії свідомості знають, що дурять терапевта. Вони, як правило, належать до групи хворих нарцистичним неврозом іпохондричного типу. Такі люди регулярно пред'являють певну "внутрішню насмішку" в напрямку всіх і всього, яку самі починають відчувати як щось хворобливе і яка являє собою дуже складну терапевтичну проблему.

Фрейд учив, що початковий невроз стає доступним для аналізу тільки через трансферний. Тому в психотерапевтичній роботі із першоджерелом неврозу має відбуватися аналіз від початкового неврозу до того, як він переходить в трансферний.

Чому клієнт злиться на психолога?

 Перш, ніж почати опис кожної з можливих агресій скажу, що всі клієнти приходять до психолога (терапевта, аналітика та ін.) із певним запитом, що саме по собі уже є блокуванням для роботи спеціаліста: в зв'язку із тим, що клієнт чекає результату, він уже готовий, а значить оборона вибудувана, тут доцільно використати вислів "попереджений, значить захищений".  Але у нас є ще один захист, говорю у нас, бо я теж жива людина, і мене це також стосується - це трансфер на психолога (аналітика, терапевта та ін.). Як тільки ми починаємо працювати з психологом, ми одразу одягаємо на нього проєкцію когось із батьків, що заставляє відчувати до терапевта ті емоції, що й до батьків.

Трансфер (від англ. to transfer — переносити, переміщати) - перенесення материнського чи батьківського образу на психолога.

А знаючи, що всі, без винятку, навіть, дуже хороші батьки залишають слід в житті дитини, позитивного переносу  не існує. Він завжди пов'язаний з нарцистичними позиціями, такими як дитяча залежність, яка може скоро перетворитися в ненависть тому, що реакція розчарування сильніша ніж позитивні об'єктивні стосунки. Розчарування в терапевті буде утримуватися так довго, допоки нестійкі об'єктивні стосунки з психологом будуть слабнути все більше або їх замінить інший тип переносу. Це саме та процедура, яка викликає найбільш важкі прояви негативного переносу. В таких випадках клієнт часто несподівано припиняє лікування. Щоб цього не трапилося потрібно відкрито і чесно опрацьовувати деструктивні і нарцистичні реакції.

Ще одна ознака негативного переносу:

якщо на початку психотерапії тривога слабне, це вказує тільки на те, що клієнт інвестував частину лібідо в перенос, включно з негативним компонентом, а зовсім не те, що він вирішив свою тривогу. В ході терапії потрібно час від часу зменшувати гостроту тривоги, але в цілому психолог має дати клієнту зрозуміти, що той може отримати хороше самопочуття тільки якщо максимально активує особисту деструктивність і тривогу.

Ще один приклад 

є результатом заперечення негативного переносу на початку терапії і помилкового погляду на силу позитивного. В такій терапії між аналітиком і клієнтом через деякий час в повній мірі встановлюється згода. Більше того, клієнт стає повністю залежним від аналітика, від його інтерпретувань, і, за можливості він буде залишатися в цьому стані і надалі, протягом всього процесу згадування. Але пізніше гармонія зруйнується. Чим глибше аналіз, тим сильніший супротив; він зростає в міру наближення до патогенної ситуації. На додачу до цієї проблеми, в процесі переносу виникає фрустрація, яка, рано чи пізно, безумовно має виникнути, оскільки особистий запит, який клієнт пред'являє аналітику, не може бути задоволеним. В більшості випадків клієнт реагує на фрустрацію в'ялою аналітичною роботою, відігруванням, тобто поводить себе так, як він вів себе колись в минулому в аналогічній ситуації. Нав'язливе повторення, яке являється ознакою фіксації, також керує психічним проявом витісненого матеріалу в ситуації трансферу. Отже, клієнт залишає активну роботу психологу, щоб той здогадувався про те, що клієнт хоче повідомити і не може виразити. Зазвичай це стосується того, що клієнт очікує до себе любові.

Тут уявна всемогутність терапевта піддається екстримальній перевірці. І тут, якщо терапевт не встигає розкрити цей перенос або помітити його, конфлікт клієнта перестає бути внутрішнім, а виникає тепер між клієнтом і терапевтом, і в такий  спосіб доходить до критичної точки.

Тут клієнт стає перед вибором: втратити психолога і його любов або знову повернутися до активної роботи. Якщо перенос сильний, іншими словами клієнт має мінімум об'єктивного лібідо, яке вже відійшло від фіксації, він починає боятися втрати. В таких випадках часто відбувається дещо дивне, тільки аналітик втрачає надію і цікавість до даного випадку, раптово спливає багато матеріалу, який дозволяє швидко завершити аналіз.

Ще один приклад,

 якщо клієнта до психолога приводять батьки. Тут взагалі "веселі каруселі". Якщо психолог береться за роботу з клієнтом - це, як правило не сепаровані діти (діти в тілі дорослих) чи, саме діти, і в нього виходить досягти результату, у батьків вмикається сильний супротив - конкуренція з психологом (особливо, якщо психолог жінка). Звичайно процес несвідомицй. А все тому, що коли батьки приводять дитину до психолога, в них уже активоване відчуття, що вони "погані батьки", а якщо ще й психолог досягає результату у роботі з дитиною, воно підсилюється ("я погана мама, я не змогла досягти результаті у вихованні, а вона змогла, але ж вона чужа, значить вона краще виховує..."). І тут, коли поведінка дитина почала нормалізуватися:  якщо це дитина, мама каже "Велике дякую! Нам достатньо!"; якщо це мама "дорослої дитини", за 20 років, то вона буде створювати такі ситуації, щоб спровокувати у неї рецедив або нівелювати роботу психолога. Тому, в таких випадках, працювати потрібно не тільки з дитиною...

Коротко про індивідуальну та групову психотерапію.

Як працює індивідуальна та групова психотерапія?

Перш ніж описати індивідуальну і групову терапію хочу запевнити, працюють обидві.

Важливим моментом в індивідуальній психотерапії є те, що психолог іде за клієнтом, екологічно аналізуючи все, що продукує його несвідоме (образи, символи, дії...). Це є великим плюсом в індивідуальній роботі, оскільки клієнту не потрібно гнатися чи гальмувати підстосовуючись під темп групи. Це не говорячи про менш травматичну роботу, оскільки бувають миті, які важко винести на обговорення групи. Фрейд казав, найкращий спосіб терапії - економічний: пацієнт страждає через порушення економіки лібідо; біологічні функції його сексуальності частково зазнали паталогічного викривлення, частково - витіснені.

 Усуваючи актуальний невроз (невротичний застій), іншими словами соматичне ядро неврозів, ми одночасно усуваємо психоневротичну суперструктуру. Спочатку при розвитку неврозу відбувається наступний процес: зовнішня заборона, яка потім стає внутрішньою, викликає застій лібідо; це, в свою чергу, інвестує енергію в переживання едіпового періоду (3-5 років); застій лібідо продовжує існувати в результаті сексуального витіснення постійно забезпечуючи енергією психоневроз; виникає замкнене коло. Терапія повертає цей процес до самого початку: працюючи над психоневрозом, вона виводить в свідоме матеріал несвідомого, пов'язаний із забороною та фіксацією, створюючи можливіть усунення застою лібідо; якщо робота просувається успішно, витіснення і психоневроз стають непотрібними; більше того, вони стають неможливими.

А отже, роль соматичного ядра неврозів полягає в тому, щоб надати аналізу певну терапевтичну ціль: якщо пацієнт хоче покращити і зберегти самопочуття, йому необхідно установити задовільне генітальне сексуальне життя. І зважаючи, не тільки на емоції інших людей, а й свої; та свій досвід роботи в групі як учасника, можу сказати, що таким змістом особистого життя я не готова ділитися в групі. Я зараз, описуючи індивідуальну роботу з клієнтом, свідомо розумію, що у мені відбувається внутрішній конфлікт між мораллю та інстинктами, між соціальними нормами та моїм внутрішнім "Я", але саме це і є стержнем моєї можливості належати до соціуму. І звичайно я не хочу бути ним відштовхнута тільки тому, що поділюся з групою "табу" інформацією.

Все ж не можу критикувати і групову терапії. І теж ділячись своїм досвідом як тренера і як учасника - плюси є. Оскільки цей  процес більш несвідомий для всіх учасників групи, хоча і перепускається через свідомість. В групі можна отримати різний новий досвід на одну ситуацію, а значить більше варіантів реакцій. Група демонструє кожному індивіду те, що він не бачить або не хоче прийняти в собі (принцип "дзеркала), а це навчає терпимості до інших і до себе. 

Загалом і індивідуальна терапія, і групова терапія розширє нашу свідомість і гармонізує ставлення до себе та оточення. І щоразу, коли ви працюєте над своїм саморозвиток ви вдосконалюєтеся, стаєте ближчими до ідеалу. 

Кризи і семирічні цикли розвитку людини

 Людське життя розвивається семирічними циклами. Кожен цикл завершується різною кризою, що веде до наступного етапу.

0 до 7 років

Сильний зв'язок з матір'ю. Горизонтальне пізнання світу. Створення почуттів. Запах матері, молоко матері, голос матері, тепло матері, поцілунки матері є першими відчуттями. Період, як правило, закінчується вилуплення з захисного кокона материнської любові і відкриттям більш-менш холодної решти світу.

Перший важливий етап в низці кризових періодів, його ще називають періодом «вкорінення». У цей час формується глобальне ставлення до світу: чи безпечний він чи ворожий. І ставлення це бере початок з того, що відчуває малюк в сім'ї, чи його люблять і приймають або, в силу тих чи інших причин, йому доводиться «виживати».

Як ви розумієте, мається на увазі не фізичне виживання (хоча сім'ї бувають різні, в тому числі такі, де дитині доводиться боротися за виживання в прямому значенні цього слова), а психологічне: наскільки маленька людина відчуває себе захищеною серед найближчих людей, позбавленою від різного роду стресів.

Це дуже важливий період, оскільки від відчуття, що світ навколо доброзичливий залежить і самооцінка, ставлення людини до самої себе. Звідси нормально розвивається і допитливість і бажання бути краще і ще багато іншого.

Така дитина дорослішає з почуттям значущості власних зусиль: «Я буду намагатися, а світ навколо мене підтримає». Такі діти виходять оптимістами, не бояться самостійності і прийняття рішень. Недовіра до світу у дорослих (а значить до світу взагалі) формує людину, що вічно сумнівається, безініціативну, апатичну. Такі люди, виростаючи, не здатні прийняти не тільки себе, з усіма недоліками і перевагами, їм так само зовсім не знайоме почуття довіри до іншої людини.

7 до 14 років

Сильний зв'язок з батьком. Вертикальне пізнання світу. Створення особистості. Батько стає новим винятковим партнером, союзником у відкритті світу поза сімейним кокона. Батько розширює захисний сімейний кокон. Батько стає орієнтиром. Мати була любима, батько повинен бути обожнюючим.

Це перехід від дитинства до дорослості, коли власні сили оцінюються через призму достоїнств інших людей, йде постійне порівняння: «я краще чи гірше, чи відрізняюся від інших, якщо - так, то чим саме і як це для мене - добре чи погано?» . І найголовніше: «Як я виглядаю в очах інших людей, як вони мене оцінюють, що означає бути індивідуальністю? » Завдання, яке стоїть в цей період перед людиною - визначити міру власної незалежності, свій психологічний статус, межі свого Я серед інших.

Саме тут приходить розуміння того, що існує величезний дорослий світ зі своїми нормами і правилами, які потрібно прийняти. Тому так важливий досвід, отриманий поза домівкою, тому всі настанови батьків стають непотрібними і тільки дратують: головний досвід там, в дорослому світі, серед однолітків. І набивати шишки хочеться тільки самому, без дбайливих маминих рук.

Позитивне вирішення цієї кризи призводить до ще більшого зміцнення самооцінки, зміцнілої впевненості у власних силах, що «я все можу сам». Якщо ж криза не розв'язалася належним чином, то на зміну залежності від батьків приходить залежність від більш сильних і впевнених у собі однолітків, від будь-яких, навіть нав'язаних «норм» середовища, від обставин, нарешті. «Навіщо намагатися, добиватися чогось, у мене все одно нічого не вийде! Я гірше всіх ... ».

Невпевненість в собі, заздрість до чужих успіхів, залежність від думки, від свого зовнішнього вигляду, від обличчя і тіла, від оцінки оточуючих - ось ті якості, які людина, що не пройшовши другу кризу несе у своє подальше життя.

14 до 21 року

Бунт проти суспільства. Пізнання матерії. Створення інтелекту. Це криза підліткового віку. З'являється бажання змінити світ і зруйнувати існуючі структури. Молодь нападає на сімейний кокон, потім на суспільство в цілому. Підлітка спокушає все, що «повстає», - гучна музика, романтичні відносини, прагнення до незалежності, втеча, зв'язок з маргінальними групами молоді, анархістські цінності, систематичне заперечення старих цінностей. 

Третій кризовий період пов'язаний з пошуком власного місця в цьому складному світі. Приходить розуміння того, що чорно - білі фарби попереднього періоду вже не годяться для того, щоб розуміти всю палітру зовнішнього світу, який набагато складніший і не однозначний, ніж здавався до цього часу.

На цьому етапі знову може з'явитися незадоволеність собою, страх, що «я не відповідаю, я не зможу ...». Адже мова йде про пошук власного шляху в цьому нелегкому світі, самоідентифікації.

При невдалому проходженні даної кризи є небезпека впасти в пастку самообману: замість власного шляху, шукати об'єкт для наслідування або «широку спину», за яку можна ховатися все життя, або, навпаки почати заперечувати всілякі авторитети, але при цьому не пропонувати нічого свого, обмежитися тільки протестом, без конструктивних рішень і шляхів.

Саме в цей період формується «звичка» піднімати власну значимість шляхом приниження, приниження значущості інших, яку ми так часто зустрічаємо в житті. Про вдале проходження кризи свідчить вміння спокійно і з повною відповідальністю прийняти самого себе таким, яким ти є, з усіма недоліками і перевагами, знаючи, що власна індивідуальність важливіша.

21 до 28 років

Вступ в суспільство. Стабілізація після бунту. Зазнавши невдачі з руйнуванням світу, в нього інтегруються, бажаючи спершу бути краще, ніж попереднє покоління. Пошуки більш цікавої роботи, ніж у батьків. Пошуки більш цікавого місця життя, ніж у батьків. Спроба створити більш щасливу пару, ніж у батьків. Вибір партнера і створення сімейного вогнища. Створення власного кокона. Період зазвичай закінчується шлюбом.

З цієї миті людина виконала свою місію і завершила з першим захисним коконом.

Наступна криза, за умови її благополучного проходження, приносить нам вміння без страху  щось змінювати у своєму житті, в залежності від того, як змінюємося ми самі. Для цього треба подолати в собі певний «абсолют», що змушує нас вірити в те, що все, що зроблено в житті до цього моменту - це назавжди і нічого нового вже не буде.

Глобальний життєвий курс, за яким ми рухалися до цього часу, чомусь перестає задовольняти. З'являється незрозуміле почуття занепокоєння, незадоволеності тим, що є, смутне відчуття, що могло бути по - іншому, що упущені якісь можливості, і змінити вже нічого не можна.

При успішному проходженні цього етапу кризи зникає страх перед змінами, людина розуміє, що ніякий життєвий курс не може претендувати на «абсолютний», глобальний, раз і назавжди даний, що його можна і потрібно змінювати, в залежності від того, як змінюєшся ти сам, не боятися експериментувати, починати щось спочатку. Тільки за умови такого підходу можна успішно минути наступну кризу, яку називають «корекцією життєвих планів», «переоцінкою установок».

КІНЕЦЬ ПЕРШОГО КВАДРАТУ 4✖7 років

Після першого квадрата, що завершується створенням власного кокона, людина вступає в другу серію семирічних циклів.

28 до 35 років

Створення сімейного вогнища. Після одруження, квартири, машини з'являються діти. Цінності акумулюються всередині кокона. Але якщо чотири перших циклу не були пройдені успішно, вогнище руйнується. Якщо відносини з матір'ю були прожиті не належним чином, вона буде докучати своїй невістці. Якщо з батьком, він почне втручатися в справи молодої пари. Якщо бунт проти суспільства не було пережито, є ризик конфліктів на роботі. 35 років - той вік, в якому погано визрілий кокон часто вибухає. Тоді відбуваються розлучення, звільнення, депресія, психосоматичні хвороби. Тоді перший кокон повинен бути відкинутий і ...

Настає ця криза, коли вже накопичено досвід у взаєминах з оточуючими, в кар'єрі, в родині, коли вже отримано багато серйозних життєві результати.

Ці результати починають оцінюватися не з точки зору досягнень, як таких, а з точки зору особистої задоволеності. " Навіщо мені це? Чи варто було воно таких зусиль? ». Багатьом усвідомлення власних помилок здається дуже болючим, чимось, чого потрібно уникати, чіпляючись за минулий досвід, за ілюзорні ідеали.

Замість того, щоб спокійно скорегувати плани, людина говорить собі: «Я не зраджу своїм ідеалам, буду дотримуватися раз і назавжди обраного курсу, я повинен довести, що мав рацію, не дивлячись ні на що!». Якщо у вас вистачило мужності визнати помилки і скоригувати своє життя, свої плани, то вихід з цієї кризи - новий приплив свіжих сил, відкриття перспектив і можливостей.

Якщо ж почати все з початку неможливо, цей період буде для вас швидше руйнівним, ніж конструктивним.

35 до 42 роки

Все починається з нуля. Після кризи людина, збагачена попереднім досвідом і помилками, реконструює другий кокон. Потрібно переглянути ставлення до матері, сім'ї, батька, зрілості. Це період, коли у розлучених чоловіків з'являються коханки, а у розлучених жінок - коханці. Вони намагаються сприйняти те, що очікують, вже не від шлюбу, а від протилежної статі.

Стосунки із суспільством також повинні бути переглянуті. Відтепер роботу вибирають не з точки зору її безпеки, а за тим, наскільки вона цікава, або за вільним часом, який вона залишає. Після руйнування першого кокона людина завжди відчуває бажання якомога швидше створити другий. Новий шлюб, нова робота, нові відносини. Якщо позбавлення від паразитуючих елементів пройшло благополучно, людина повинна бути здатна відновити не схожий, а покращений кокон. Якщо вона не зрозуміла минулих помилок, вона відновить точно таку ж оболонку і прийде до точно таких же поразок. Це те, що називається «бігати по колу». З цього часу всі цикли стануть лише повторенням одних і тих же помилок.

Один з найскладніших етапів. Ми вперше чітко усвідомлюємо, що життя не нескінченне, що все важче тягнути на собі «зайвий вантаж», що необхідно сконцентруватися на головному.

Кар'єра, сім'я, зв'язки - все це не тільки усталене, але ще обросло безліччю непотрібних, прикрих умовностей і обов'язків, яких доводиться дотримуватися, тому, що «так треба». На цій стадії відбувається боротьба між бажанням рости, розвиватися і станом «болота», застою. Доводиться приймати рішення, що тягти на собі далі, а що можна скинути, від чого позбутися.

Наприклад, від частини турбот, навчившись розподіляти час і сили; від обов'язків по відношенню до близьких, поділивши їх на первинні, дійсно необхідні, і вторинні, ті, що ми робимо за звичкою; від непотрібних соціальних зв'язків, поділивши їх на бажані і обтяжливі.

42 до 49 років

Завоювання суспільства. Як тільки другий, покращений кокон відновлений, людина може пізнати повноту життя в шлюбі, сім'ї, роботі, своєму розвитку. Ця перемога призводить до двох нових типів поведінки.

Якщо людині важливі ознаки матеріального благополуччя: більше грошей, більше комфорту, більше дітей, більше коханок або коханців, більше влади, вона невпинно збільшує і збагачує свій новий покращений кокон.

Якщо людина відправляється на завоювання нових територій, а саме духовних, то починається справжнє творення її особистості. По всій логіці, цей період повинен закінчитися кризою самосвідомості, екзистенційним питанням. Чому я тут, навіщо я живу, що я повинна зробити, щоб життя набуло сенсу окрім матеріальних благ?

Після 42 років починається період другої молодості, причому не тільки у жінок, які стають «ягідками знову», але і у чоловіків. Ми нарешті перестаємо вимірювати свій вік числом прожитих років і починаємо мислити в категоріях часу, який ще належить прожити.

Чоловіків і жінок цього віку можна порівняти з підлітками. По - перше, в їх організмі відбуваються бурхливі зміни, викликані закономірними фізіологічними процесам. Вони, подібно підліткам, стають запальними, образливими, легко дратуються через дрібниці. По - друге, у них знову загострюється відчуття самості, і вони знову готові боротися за своє Я, навіть при найменшій загрозі незалежності. Боротися в сім'ї - з дітьми, які вже покинули або ось - ось покинуть батьківське гніздо, на роботі - відчуваючи себе вкрай незатишно і нестійко в ролі пенсіонерів, яким «наступають на п'яти» більш молоді.

Чоловіки стикаються з давно забутими питаннями юності: «Хто я?» і «Куди я йду?». Це точно так само і по відношенню до жінок, хоча, у них ця криза проходить набагато складніше.

Багато досліджень показують, що найбільш незахищеними протягом цієї кризи виявляються жінки, які вважають себе виключно домогосподарками. Їх доводять до відчаю думку про «порожнє гніздо", яким, на їхню думку, стає будинок, покинутий дорослими дітьми. Тоді вони розпочинають в будинку перестановку меблів і купують нові штори.

Багато хто сприймає цю кризу як втрату сенсу життя, інші навпаки, бачать в такому неминучому повороті можливість для подальшого зростання. Багато в чому це залежить від того, як були пройдені попередні вікові кризи.

У цей період можуть виявиться приховані ресурси і не виявлені досі таланти. Їх реалізація стає можливою завдяки перевагам віку, що відкрилися  - можливості думати вже не тільки про власну сім'ю, а й про нові напрямки в роботі і навіть початок нової кар'єри.

49 до 56 років

Духовна революція. Якщо людині вдалося створити або відтворити свій кокон і реалізуватися в сім'ї і роботі, вона, природно, відчуває бажання знайти мудрість. Відтепер починається остання пригода, духовна революція.

Пошуки духовності, якщо вони ведуться чесно, не впадаючи в легкість груп або готових ідей, ніколи не будуть закінчені. Вони займуть все життя, що залишилося.

Після п'ятдесяти років починається вік «усвідомленої зрілості». Ми починаємо діяти, керуючись власними пріоритетами та інтересами більше, ніж коли б то не було. Однак, особистісна свобода далеко не завжди здається подарунком долі, багато хто починає гостро відчувати власну самотність, відсутність важливих справ та інтересів. Звідси - гіркота і розчарування прожитого життя, його марності і порожнечі. Але найстрашніше - самотність. Це в разі негативного розвитку кризи через те, що попередні були пройдені «з помилками».

У позитивному варіанті розвитку - людина починає бачити для себе нові перспективи, не знецінюючи колишніх заслуг, шукають нові сфери реалізації для свого життєвого досвіду, мудрості, любові, творчих сил. Тоді поняття старість набуває лише біологічного значення, не обмежуючи життєвих інтересів, не несе пасивності і застою.

Численні дослідження показують, що поняття «старість» і пасивність "абсолютно не залежать одне від одного, це просто поширений стереотип! У віковій групі після 60 чітко простежується відмінність між «молодими» і «старими» людьми. Все залежить від того, як людина сприймає власний стан: як гальмо або як стимул для подальшого розвитку своєї особистості, для цікавого повноцінного життя.

Всі ці кризові періоди, якими сповнене наша життя плавно переходять один в оден, як сходи, «завдовжки в життя», де не можна потрапити на наступну сходинку, якщо не постоїш на попередній і де, спіткнувшись на одній сходинці, вже не станеш плавно і правильно, рівно ставлячи ногу, на наступну. І вже тим більше, не вийде перестрибнути через кілька сходинок: все одно коли - небудь доведеться повернутися і доробити «роботу над помилками».

КІНЕЦЬ ДРУГОГО КВАДРАТА 4✖7 років

Далі розвиток триває по спіралі. Кожні сім років людина піднімається на один виток і знову проходить через ті ж питання: відносини з матір'ю і батьком, ставлення до бунту проти суспільства і до сім'ї.

Іноді деякі люди навмисне терплять крах в сімейних відносинах або на роботі, щоб бути змушеними почати весь цикли спочатку. Таким чином вони намагаються уникнути або відсунути той момент, коли їм доведеться перейти до духовної фазі, оскільки вони бояться зіткнутися самі з собою віч-на-віч.

І ще ... основні провісники і сама криза починаєте перед кордоном кінця циклу за кілька років (1 - 3 роки), відзначено на зображенні чорним кольором.