Механізми формування психологічних проблем та психосоматичних розладів (Тілесно-психологічні проблеми як порушення психологічної адаптації)

 

Враховуючи те, що в клінічній літературі поряд з терміном «тілесна психотерапія» нерідко вживається термін «психосоматична психотерапія» (Антропов Ю.Ф., Шевченко Ю.С., 2002), спробуємо зосередити особливу увагу на описі механізмів психосоматичних розладів.

Їх умовно можна поділити на три пункти:

1)    тілесно-психологічні проблеми як порушення психологічної адаптації;

2)    соматичний (клінічний) підхід до психологічних проблем;

3)    когнітивні механізми формування психологічних проблем.

 

1.Тілесно-психологічні проблеми як порушення психологічної адаптації

Найбільш загальним підходом до опису тілесно-психологічних проблем, що  є точкою дотику тілесної психокорекції, служить уявлення про порушення психологічної адаптації як механізму їх формування. По суті, психологічна адаптованість є синонімом душевного (і значною мірою тілесного) здоров'я. У цьому плані показовим є визначення X. Хартмана (2002): «Ми називаємо добре адаптованою людину, продуктивність діяльності якої, здатність насолоджуватися життям та  психічна рівновага залишаються непорушними».

На значущість проблеми адаптації у психотерапевтичному контексті, мабуть, вперше звернув увагу основоположник гештальт-терапії Ф. Перлз. Для опису базових механізмів психокорекції він використовував модель «організм - навколишнє середовище», в якій адаптація розглядається як результат взаємодії двох самостійних процесів - впливу навколишнього середовища і пов'язаних з нею відповідних реакцій організму.

Очевидно, для опису закономірностей психічної адаптації ця модель є оптимальною з погляду її практичних додатків. При цьому з боку навколишнього середовища розглядаються різні варіанти психотравм, в першу чергу залежно від їх інтенсивності та тривалості впливу (Сідоров П.І., Парняков А.В., 2000):

 

1)шокові (раптові, надсильні) психотравми;

 

2) короткочасні психотравмуючі ситуації;

 

3) затяжні, хронічні психотравмуючі ситуації;

 

4) емоційна депривація (дефіцит уваги та любові).

 

Остання найбільш значуща в ранньому віці і може лежати в основі походження особистісних дисгармоній, порушуючи нормальний перебіг вікового розвитку психіки. Конкретні причини психотравм можна звести до відомої класифікації фруструючих чинників по С. Розенцвейгу. Це такі універсальні психотравмуючі фактори (цит. за Левітовим Н.Д., 1967):

 

-        позбавлення (і зовнішні - матеріальні, соціальні, і внутрішні, пов'язані з психологічними самообмеженнями, комплексом неповноцінності);

-        втрати (зовнішніх об'єктів або внутрішніх ресурсів);

-        конфлікти (які також можуть бути зовнішніми або внутрішніми).

Відповіддю з боку організму на фізіологічному рівні є відповідні вегетативні зрушення на психоемоційному рівні - афективні та когнітивні зрушення, пов'язані з суб'єктивним переживанням стресу (фрустрацією), на рівні поведінки - пристосувальна поведінка та пошукова активність. Ці реакції відповідають трьом основним видам психологічної адаптації (Платонов К.К., 1986), які включають:

 

1) психофізіологічну адаптацію або здатність організму людини доцільно перебудовувати функціональний стан відповідно до вимог середовища. Сюди належать насамперед фізіологічні прояви стресу;

 

2) власне психологічну чи психічну адаптацію, порушення якої проявляються в першу чергу на емоційному та когнітивному рівнях;

 

3) психосоціальну адаптацію чи пристосування особистості до взаємодії із суспільством.

Уявлення про психічну адаптацію доповнюються відомою класифікацією К. Хорні, яка розглядає універсальні стратегії адаптації по відношенню до зовнішнього впливу.

1.    Рух "від" зовнішнього впливу. Це стратегія капітуляції, сенс якої полягає насамперед у збереженні (фізичного) існування. Результатом цієї стратегії є розщеплення тіла і психіки; на тілесному рівні - конверсія або трансформація психологічних проблем у психосоматичні порушення, на психологічному рівні - відрив від реальності, втеча у світ ілюзій, примарних фантазій та нездійсненних надій.

2.    Рух «разом» або узгодження внутрішнього стану із зовнішнім впливом. Метою цього варіанту пристосування є інтеграція свідомих і підсвідомих механізмів психіки, що дозволяє домогтися зниження емоційної фрустрації та зменшення тілесного дискомфорту. (Останнє завжди можливо здійснити за допомогою різноманітних технік психологічної саморегуляції, і практично всі подібні техніки функціонують саме в рамках даного способу адаптації.) На екзистенційному рівні цієї стратегії адаптації відповідають так звані цінності переживання (В. Франкл).

3.    Рух «проти» або протистояння проблемі віч-на-віч, активна протидія зовнішнім обставинам та подолання їх. Це конструктивний спосіб вирішення проблем, не мрійливий, а конкретно дієвий. У психоаналізі такий спосіб описується як сублімація (по 3. Фрейду), у термінології НЛП - як налаштування на конкретний позитивний результат чи створення позитивного образу майбутнього. За В. Франклом, даної стратегії адаптації відповідають так звані цінності ставлення. Їх усвідомлення допомагає людині віднайти життєвий сенс і сформулювати для себе ті конкретні і практично досяжні цілі, рух до яких вимагає від неї мобілізації всіх душевних, психологічних ресурсів, сприяючи розвитку її особистості.

З цієї точки зору наявність у людини невирішених психологічних проблем не лише не тягне за собою фатальну життєву неуспішність, а й містить у собі позитивні моменти. Це не що інше, як прояв «кризи розвитку», в якому закладено потужний потенціал оновлення, резерв для зміни життя, руху на краще, переходу на інший рівень організації власного існування, особистісного зростання. Подібні уявлення лежать в основі парадигми гуманістичної психотерапії (К. Род Жерс, А. Маслоу), згідно з якою психологічні проблеми являють собою блоковане прагнення людини до самоактуалізації, особистісного зростання. У трансперсональній психотерапії подібні проблеми розглядаються саме як «хвороби зростання», подолання яких необхідне для зростання особистості (С. Гроф). З цією ж точкою зору пов'язане переконання, що розділяється більшістю практичних психологів, психологічна проблема завжди має внутрішнє рішення, яке існує на підсвідомому рівні, але до певного часу не усвідомлюване самим носієм цієї проблеми (М. Еріксон). У зв'язку з цим можна згадати погляди А. Адлера, згідно з якими кожній людині спочатку властивий комплекс неповноцінності, подолання якого за законом гіперкомпенсації може призводити до посилення особистості. Аналогічна думка висловлювалася представниками «академічної» психології (Л.С. Виготський): наявність у людини деякої первинної неповноцінності будь-якої вищої психічної функції стимулює розвиток, оскільки компенсація цього дефекту досягається за рахунок більшого розвитку інших психічних функцій.

Важливо також уявити, як психологічна адаптація пов'язані з особистісним зростанням. На перший погляд, цей взаємозв’язок має лінійний, монотонний характер: чим вищий ступінь особистісної зрілості, тим більші адаптивні здібності. Однак насправді він складніший, нелінійний. Відносно міри особистісного зростання відбуваються «переривання монотонності», якісні зміни адаптивних можливостей особистості, загальний напрямок яких – перехід від конформізму, від пасивного пристосування до реальності, до активного оволодіння нею. У цьому плані важливе значення мають етапи особистісного зростання або ступені «душевного розвитку», описані ще в дореволюційній психології А.Ф. Лазурським. На першому етапі людина залишається рабом обставин, змушеним пристосовуватися до них; на другому етапі йому вдається пристосувати обставини до власних життєвих цілей; нарешті, мета третього етапу - змінити обставини життя не тільки для себе, але й для багатьох людей.

Відповідно до описаного поділу різних видів психологічної адаптації, в патологічних умовах традиційно розглядаються такі види реакцій на психотравмуючу ситуацію:

1) реакції з переважанням власне психоемоційних порушень – психогенні розлади;

 

2) на рівні поведінкових порушень – психосоціальні розлади (порушення соціальної адаптації);

 

3) реакції з переважанням фізіологічних, соматичних порушень – психосоматичні розлади.

У разі затяжного перебігу психотравмуючої ситуації згадані реакції формуються поетапно (Сандомирський М.Є., 2000). Це відбувається в порядку наростання ступеня вираженості стресових порушень, коли долається один бар'єр психологічної адаптації (у термінології Ю. А. Олександрівського, 1997) слідом за іншим.

1.    Спочатку порушується власне психічна адаптація, що призводить до зниження адекватності функціонування психічної сфери та ефективності інтелектуальної діяльності. Відбувається це внаслідок того, що при дезадаптації функціональні ланки, які забезпечують переробку інформації - її пошук, сприйняття, аналіз і синтез, зберігання та використання - можуть руйнуватися, функціонувати перекручено або на зниженому рівні (Гримак Л.П., 1987). Психічна напруженість виявляється у зниженні стійкості психічних функцій призводячи до зниження ефективної діяльності, її дезінтеграції (Наєнко Н.І., 1976), що протікає в наступних формах: гальмівний ("уповільнення виконання інтелектуальних операцій), імпульсивний (помилкові дії, суєтність) і генералізованої (зрив діяльності, що супроводжується почуттям байдужості, приреченості та депресією).

2.    На другому етапі додається погіршення міжособистісної взаємодії, тобто порушення соціально-психологічної адаптації. Показано, що наслідком будь-якого прикордонного психічного розладу є розвиток, тією чи іншою мірою, вираженої соціальної дезадаптації (Олександровський Ю.А., 1997). Останнє закономірно включає певні риси психопатизації - порушення комунікації, відчуття відчуженості від інших людей, неприязнь до будь-якої ініціативи, а також ухиляння від відповідальності (Китаєв-Смик Л.А., 1989), невпевненість у власній здатності справлятися з життєвими труднощами і криза ідентичності (Положей Б.С, 1996).

3.    Подальше погіршення стану психічної адаптації призводить до формування більш менш чітких фізіологічних зрушень - розладів психофізіологічної адаптації. У виражених випадках подібні порушення проявляються як клінічно окреслені розлади психічного (у зв'язку зі змінами психофізіологічних та соматичних співвідношень) здоров'я, характер яких в більшій степені визначається переважним погіршенням того чи іншого аспекту психічної адаптації (Березін Ф.Б., 1988). При цьому, на думку того ж автора, межа між дезадаптивними проявами (нормальні реакції особистості, акцентовані особистісні риси або адаптаційні вегетативні реакції) і клінічно вираженими психічними або психосоматичними розладами не є чіткою лінією, а більш менш широкою смугою з досить великою кількістю перехідних варіантів. Саме можливість виявлення таких зон нестійкої адаптації дозволяє своєчасно здійснювати діагностику адаптаційних порушень та проводити психокорекційні заходи (в рамках медичної парадигми, що розглядаються як донозологічна діагностика та донозологічна терапія).

На фізіологічному рівні різні фази розвитку стресових порушень, що закономірно змінюють одна одну в міру накопичення негативних емоцій, погіршення стану нервової системи (і організму в цілому) внаслідок затяжного характеру стресогенної ситуації та відсутності виходу з неї описані Г.І. Косицьким (1985):

1.Фаза УМА – увага, мобілізація, активність. Це природні адаптивні зрушення, спрямовані на вирішення проблеми, що стоїть перед людиною.

 

2. Фаза СНЕ - стенічні негативні емоції (гнів, агресія). Це відчайдушна спроба наднапруги, мобілізації всіх ресурсів, не задіяних раніше, що виникає за неуспішності попереднього етапу.

 

3. Фаза астенічних негативних емоцій (сум, розпач, депресія, пов'язані з неможливістю виходу з психотравмуючої ситуації). Відомо, що негативні емоції довго утримуються в центральній нервовій системі і переходять у «застійний» стан (Ведяєв Ф.П., Воробйова Т.М., 1983) або стаціонарну форму (Судаков К.В., 1981) за рахунок фізіологічних механізмів , уподібнюваних до епілептиформного синдрому (Гелльгорн Е., Луфборроу Дж., 1966).

 

4. Фаза зриву адаптації (невроз). У цій фазі хронічна психічна напруженість, «застійні» негативні емоції призводять до формування нового стійкого стану мозку, при якому відбувається перебудова взаємовідносин кори і підкіркових утворень, що виявляється, зокрема, у порушенні вегетативної регуляції діяльності внутрішніх органів (Судаков К.В., 1981). Порушення адаптації виявляються також у формі емоційно-вольових розладів, розвитку неврозоподібних станів, неадекватної поведінки (Короленко Ц.П., 1978).

 

Немчин (1984) виділяє чотири ступені нервово-психічної напруги, що розглядаються також як послідовні стадії її формування:

I ступінь – слабка нервово-психічна напруга. Вона є переважно на емоційному та когнітивному рівні, при цьому показники вищої нервової діяльності та основні фізіологічні характеристики організму відповідають нормальним.

II ступінь - помірна нервово-психічна напруга. При цьому система адаптації цілісного організму функціонує оптимально, відбувається активація психічної та психомоторної діяльності з підвищенням її продуктивності за рахунок посилення регуляторної ролі провідної півкулі. Одночасно зростають показники напруженості функціонування серцево-судинної системи.

III ступінь - надмірна нервово-психічна напруга. Це перехідний стан, від нормального до патологічного і супроводжується зменшенням адаптованості, зокрема, дезорганізацією психомоторної діяльності зі зниженням ролі домінантної півкулі, а також погіршенням гемодинамічних показників.

IV ступінь - патологічна нервово-психічна напруга. Ця стадія є вже патологічним станом, що супроводжується розвитком психосоматичних захворювань і не адаптивними формами психологічного реагування, які впливають не тільки на поведінку, а й безпосередньо на різні фізіологічні функції організму, викликаючи їх значні зміни.

З психотерапевтичної точки зору серед патологічних еквівалентів адаптації в першу чергу необхідно відзначити такі прояви, як тривога, депресія, невротизація, психопатизація та пов'язані з ними прояви психовегетативного синдрому (Сандомирський М.Є., 2000а). Це найбільш загальні прояви психологічних проблем, універсальні клініко-психопатологічні механізми їх формування, в основі яких лежать базові фізіологічні механізми стресу. У цьому світлі головним завданням психокорекції є підвищення стресостійкості, а на психологічному рівні - фрустраційної толерантності.

І тут необхідно сказати про такий важливий напрямок з підвищення адаптивних здібностей (психопрофілактики), як навчання людини методам психологічної самодопомоги (psychoeducation), які і є головною метою будь-якої психотерапії. Як підкреслює X. Хартманн (2002), в психотерапії знання саме по собі ще не є ознакою адаптованості. Для успішної адаптації необхідна як її когнітивна складова (тобто інформація як така), так й емоційна готовність, і репетиція поведінки. Іншими словами, це знання необхідно ще й відчути і зуміти застосувати на практиці.

Уявлення про дезадаптацію як основний механізм формування психологічних і психосоматичних розладів об’єднані воєдино в наступній схемі.

Звідси походять всі ті дисфункціональні прояви психологічних проблем, які супроводжуються негативними емоціями туги та смутку (депресивно-самокритичні спогади про минуле і депресивно-песимістичний прогноз на майбутнє), страху та тривоги (нереалістичних, не пов'язаних із справжньою загрозою), гнів  (пригнічені або дезадаптивні прояви агресії - як фізичної так і словесної, -  та самоагресії (автоагресії).

Особистісний ріст

 

Особистісне зростання, або самоактуалізація (за К.Гольдштейном) - виключно глибоке поняття, що в загальному значенні вбирає в себе прагнення людини до виявлення та розвитку можливостей власної особистості,  сам процес її «роботи над собою» для досягнення певних цілей, а в кінцевому значенні - ще й результат її руху шляхом самовдосконалення («пробудження», за Г.І.Гурджієвим). Особистісне зростання - це і самопізнання, пошук людиною свого справжнього «Я», рух до досягнення справжності, автентичності, розширення безлічі особистісних значень і набуття «самості» (індивідуація, за К.Г. Юнгом). Це ще і психологічне дорослішання, прагнення до підвищення так званого адаптаційного потенціалу особистості, до самоствердження, самодостатності та незалежності як від чужої думки, так і, певною мірою, від тиску життєвих обставин.

Особистісне зростання життєво необхідне кожній людині, не залежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Необхідне для того, щоб задовільнити глибинну потребу в самоактуалізації, що займає, за А. Маслоу, найвище місце в ієрархії потреб. Необхідне для досягнення гармонії у відносинах із самою собою та навколишнім світом. По великому рахунку, необхідне для пошуку свого місця в житті, усвідомлення індивідуального життєвого сенсу та призначення, без розуміння яких неможливе здобуття щастя та повноти життя.

Навіщо ж потрібен такий складний і тернистий шлях пошуку «справжньої правди життя» і розгадування потаємного сенсу власного існування? Невже немає відповідей на ці головні в житті питання - відповідей, які можна було б знайти в готовому вигляді і прийняти як керівництво до дії? Невже для цього недостатньо    тієї інформації, яку можна почерпнути в солідних, науково-обґрунтованих довідниках та навчальних посібниках? Хіба не можна, зрештою, звернутися за допомогою до дипломованих всезнаючих експертів або просто попросити поради у гідних і шанованих вами людей, чия мудрість і багатий життєвий досвід особисто вам достовірно відомі? І так, і ні. Вся справа в закладеному в самі питання прихованому протиріччі. Протиріччі, усунення або вирішення якого рівносильне відповіді на саме питання. І тому та відповідь, яка пропонується у готовому вигляді, - не здобувається власними самовідданими зусиллями шукача істини, а приходить звідкись з боку (і часом очевидна), - не буде, мабуть, сприйнята і зрозуміла самим страждаючим.

 

Як казали древні римляни, людині властиво помилятися - "homo errare est". Мабуть, найбільшою мірою їй властиво помилятися на свій власний рахунок. І хоча вона зазвичай думає, що живе розумом - своїми логічними, словесно оформленими думками, насправді вона живе образами, що генеруються підсвідомістю і лежать в основі стійкої, глибинної (правопівкульної) мотивації. Завдання психологічної саморегуляції та особистісного самовдосконалення - зробити цей процес максимально усвідомленим і керованим. Виходячи з цього, головне завдання тілесно-орієнтованих (втім, як і багатьох інших) методів особистісного зростання - вирішення основного питання практичної психології (за аналогією з основним питанням філософії): що важливіше - свідомість чи підсвідомість? Як вирішити протиріччя між ними, подолати внутрішню подвійність, усунути джерела внутрішнього психічного конфлікту? Іншими словами, як навчити людину вести усвідомлений діалог із власною підсвідомістю, щоб набути гармонії в собі самій?

Досвід дозволяє стверджувати, що при використанні сучасних психотехнологій, методів психологічної самодопомоги це реально і досяжно – звичайно, за умови цілеспрямованої роботи людини над собою. Саме тоді людина стає здатною виконати своє головне завдання. Завдання, яке колись намагався вирішити ще Діоген, який блукав при світлі дня із запаленим ліхтарем у руках. На здивовані запитання своїх співгромадян про те, що ж він шукає «вдень з вогнем», давньогрецький філософ відповів: «Шукаю Людину». Цю притчу нерідко згадують сучасні психотерапевти (пошлемося, наприклад, на А.Б. Добровича), замовчуючи, проте,  де ж Людину шукати. І відповідь насправді проста: треба заглянути в дзеркало, бо за великим рахунком все своє життя людина шукає... саму себе. Знайти себе як іншого, знайти своє друге «Я» - отже, знайти та навчитися підтримувати контакт із власною підсвідомістю. А це, у свою чергу, означає відкриття свідомого доступу до своїх глибинних внутрішніх ресурсів і творчих здібностей, до інтуїтивної мудрості та відчуття сенсу життя.

Одночасно, я  вважаю, не зайвим застерегти читача від однобічності підходу до практичної психології, від надмірних старань і невиправданого інтузіазму стосовно технологій особистісного зростання. Говорячи про природне бажання людини покращити власне життя і почати цей процес з поліпшення самої себе, завжди необхідно дотримуватися розумного скептицизму і помірного консерватизму. Бажано пам'ятати про зважене ставлення до «благих намірів». Людині, яку цікавлять проблеми особистісного зростання, самоактуалізації, потрібно в першу чергу прагнути захистити себе від проявів відомого в психології феномену «зсуву мотиву на мету», що є нерідким наслідком надмірної захопленості, що межує з фанатизмом, коли діяльність (в даному випадку - оволодіння прикладними психотехнологіями) стає самоціллю. Іншими словами, коли людина діє не заради результату, а заради самої діяльності. І найголовніше - коли психологічне самовдосконалення починає служити не кращим пристосуванням до життя, а навпаки, втечею від нього, відгороджуванням від повсякденної реальності, коли активна життєва позиція змінюється пасивною покірністю, а вирішення реальних життєвих проблем підмінюється штучним девальвуванням їх значимості, виправданням власної бездіяльності.

Поняття особистісного зростання і самоактуалізації мають на увазі, що той, хто йде шляхом самовдосконалення, повинен стати в чомусь іншою людиною, вільною від колишніх проблем. Зберігаючи наступність попереднього життєвого досвіду, вона має водночас перетворитися на нову особистість або, образно кажучи  «переродитися» (П.Д. Успенський). При цьому тут їй доводиться стати батьківською фігурою самій собі - у духовному плані, звичайно (згадаймо вираз self-made man). (Втім, в античних містеріях та інших стародавніх психотехнічних традиціях ініціації метафора «переродження» розумілася буквально, і людина мала пройти і через символічну «смерть», і через «воскресіння»). Методи тілесної психокорекції також передбачають вирішення цього завдання. Причому не тільки дають можливість, що йде по цьому тернистому шляху, в буквальному сенсі ВІДЧУВАТИ себе іншою людиною, але часом і справді відчутно змінитися тілесно.

Тим самим людина поступово створює уявну, але водночас реально діючу «панель управління» власним психічним станом («control panel» - термін Р. Бендлера, який використовується в методі DHE). А точніше, панель САМОконтролю, окремими «кнопками» якої є пов'язані з кінестетичним аналізатором умовні рефлекси, які активно використовуються як інструменти саморегуляції (різновид оперантних (рефлекси 2-го роду) умовних рефлексів, за Б.Ф. Скіннером). Набір цих умовних рефлексів, сконструйованих за принципом «зроби сам» і спрямованих людиною на саму себе, є розширенням або доповненням її початкового психологічного типу. Подібна добудова, що дозволяє вийти за вузькі рамки вихідного типу особистості, подолати сковуючі бар'єри і обмеження, і представляє собою в повному розумінні слова особистісне зростання.

Де ж ті орієнтири, які можна використовувати щоб вибрати правильний напрям особистісного зростання? За А. Маслоу, кінцева мета особистісного зростання - самоактуалізація - включає наступні психологічні характеристики.

А. Складові особистісної зрілості.

1)Автономія, незалежність суджень від суспільної культури, мікро- та макросоціального оточення. Це становить основу самодостатності людини, її інтелектуальної самостійності, об'єктивності, виваженості та неупередженості її думки. Звідси випливають високі моральноетичні стандарти особистості, а також опір насильницькому залученню до прийнятих у суспільстві стереотипів або поглядів, що нав'язуються. Звідси ж гуманізм і широта поглядів, коли людина ідентифікує себе не з якоюсь вузькою соціальною групою, а з усім людством загалом.

2) Зосередженість на проблемі, а не на власному «Я». Здатність людини зосередитися на вирішенні проблем, зріктися від своїх внутрішніх проблем і обмежень задля досягнення важливої ​​мети - важлива складова частина особистісного зростання, основа цілеспрямованості особистості та соціальної успішності.

3) Прийняття власного «Я», інших людей і природи. Це сприяє підтримці міцних і глибоких міжособистісних відносин, а також найголовнішому для людини - задоволеністю власним життям, його усвідомленням, що у свою чергу є кращим, природним захистом від депресії. У великій мірі, це не що інше, як уміння людини бути щасливою, дотримуючись розумного балансу бажаного і дійсного. Вміння жити, задовольняючись тим, що є, водночас не замикаючись у вузьких рамках повсякденності, не зупиняючись на досягнутому.

 

Б. Повернення людини до своєї природної сутності.

4) Свіжість сприйняття та оцінок. Відкритість людини новому досвіду, психологічна гнучкість, вміння знайти несподіване у звичному, а також позбутися ілюзій і стереотипів сприйняття, не заплющувати очі на очевидне, навіть якщо воно суперечить очікуванням.

5) Безпосередність (спонтанність), простота та природність. У поєднанні з попередньою характеристикою це, на думку А. Маслоу, сприяє також формуванню «демократичної структури характеру».

6) Креативність. Мається на увазі творчість у всіх її проявах, від піднесених загальнолюдських досягнень до побутових дрібниць і елементів новизни в повсякденному житті. Продуктивна творчість, спрямована на вирішення конкретних завдань.

7) Підвищена частота пікових переживань, тобто природних, спонтанних, адаптивно-творчих змінених станів свідомості. На мій погляд, саме це і становить природну психофізіологічну основу перелічених вище особистісних рис, особливо таких, як креативність, відкритість і безпосередність, а також задоволеність власним життям. Адже пікові переживання - не що інше, як відкриття людиною нового в тому, що її оточує, творче осяяння або просто миті щастя.

В результаті самоактуалізованій особистості, за Маслоу, властиво більш ефективне і адекватне сприйняття реальності (а звідси, і краща адаптація до неї).

Коли у відомого психотерапевта, А. Лоуена, запитували про його ставлення до проблем особистісного зростання, зокрема, до руху з розвитку «людського потенціалу» (Human Potential Movement), він насамперед звертав увагу, на що ж це зростання та особистісний потенціал у кінцевому результаті спрямовані (Goodrich-Dunn В., Greene E., 2002), так як безпредметне особистісне зростання просто таким не є.

Справді, наведений набір психологічних якостей - узагальнений портрет людини, успішної в усіх сферах життя. Але це все ж таки модель теоретична, той високий ідеал, до якого слід прагнути, але який у повсякденному житті залишається важкодосяжним. А що ж можуть зробити технології психокорекції/особистісного зростання в реальності? Що вони здатні принести  у практичному плані для поліпшення психологічної адаптації людини і відповідно вдосконалення її життєвих умінь та підвищення успішності?

По-перше, це контроль емоцій - як поточного душевного стану так і полегшення минулого емоційного «багажу». Це і усунення або, принаймі, згладжування емоційних «сплесків», перепадів настрою, і запобігання «вигоранню» за інтенсивної емоційно насиченої діяльності, емоційних дефолтів (вираження А.В. Курпатова). При цьому в основі свідомого керування емоціями лежить, в першу чергу, відмова від неусвідомлюваного та негативного впливу на них, від звичного генерування негативних емоцій. Саме подібний механізм «самонакручування» є найбільш поширеною причиною емоційного дискомфорту. А. Елліс (2002) сформулював його принцип таким чином: люди в дійсності не засмучуються, а засмучують самі себе. (Підсумок цього процесу П. Вацлавік (1993) коротко і змістовно підсумував як «стати нещасним без сторонньої допомоги».) З іншого боку, рецепт по-справжньому дієвого емоційного самоконтролю нерозривно пов'язаний з навичкою емоційної розрядки, вивільнення «заморожених» емоцій . Іншими словами, вимагає від людини не придушення почуттів, а довіри до них, відкритого та природного вираження емоцій.

По-друге, технології психологічної саморегуляції, особистісного зростання допомагають у посиленні або цілеспрямованому створенні мотивації тих чи інших життєвих досягнень. Це формування позитивного та особистісно значущого образу майбутнього (треба підкреслити саме образний, правопівкульний компонент його уявлення), «опредметнення» життєвого сенсу використовується як у різних методах психокорекції (так званий «добре сформований результат» у НЛП, «прохід у майбутнє » за М. Еріксоном, мотиваційний етап вирішення психологічної проблеми в поведінкових методах психокорекції), так і в педагогіці - створення поряд з «зоною найближчого розвитку» за Л.С. Виготським ще й «дальшої перспективи» (за А.С.Макаренком).

По-третє, психотехніки особистісного зростання сприяють зростанню ролі інтуїції у повсякденному житті, збільшенню уваги до її «підказок» (К. Роджерс називав це підвищенням довіри до «оргазмічного оціночного процесу»). Формування навички усвідомлення інтуїтивних «сигналів тіла» дозволяє тим самим перетворити інтуїтивно-підсвідомі правопівкульні механізми психіки на практичний робочий інструмент для прийняття рішень. Тут і пошук нестандартних рішень у ситуації не визначеності («вихід із глухого кута» або «стрибок вище голови») або, в більш широкому значенні – науковий пошук, інновації, творчість.

Нарешті, це й особистісне зростання у вузькому значенні слова, сфокусоване на рівні ідентичності: підвищення самооцінки, перебудова та гармонізація образу себе (за К. Роджерсом, зближення «Я»-реального та «Я»-ідеального).

Все вищезгадане може бути спрямоване на поліпшення відносин з оточуючими, особливо з близькими людьми. Це і вдосконалення навичок спілкування, і здатність до побудови стійких, довготривалих, емоційно комфортних взаємовідносин. Ще одна точка дотику -  «вирощення» особистісних здібностей - створення та підтримання оптимального функціонального стану, або «робочого» стану для цілеспрямованої діяльності, що становить її надійний фундамент.

Ще одна точка зору на особистісне зростання - це в першу чергу забезпечення людині доступу до необхідних, для її успішної діяльності, психологічних ресурсів (Л.С. Білогородський). Неможливо не погодитися із твердженням М.Н. Гордіїва та Є.Г. Гордіївої (2002) про те, що «усі необхідні ресурси є у людини в будь-який момент часу. Однак потрібні певні способи, щоб їх розбудити». Необхідно внести лише одне доповнення: коли ми говоримо про технології особистісного зростання, не повинно створюватися враження, що шукані ресурси особистості є чимось окремим від нашого свідомого «Я», що живе самостійним життям. Потрібно уникнути «цілющої» парадигми, від уявлень про те, що ці ресурси сплять безпробудним сном, а після чудового пробудження за помахом чарівної палички (яка, звичайно, знаходиться в руках психотерапевта) вони починають діяти самостійно і тим самим автоматично вирішують усі життєві проблеми пацієнта. Необхідні ресурси не тільки є (на підсвідомому рівні), але й завжди готові до використання - просто потрібно навчити людину УСВІДОМЛЕНО ними користуватися.

У сучасній утилітарній інтерпретації для людей соціально активних, творчих і особливо ділових особистісне зростання зазвичай описується як «менеджмент особистості» (Осгуд Д., 1992), як «тренінг успішності», що сприяє перетворенню на «високоефективну людину» (Кові С, 1996 ). Проте останнім часом уявлення бізнес-психології про самовдосконалення особистості трансформуються в концепцію коучінга (coaching), якими є (Уитмор Д., 2001):

1) психологічна адаптація до життєвих умов, що динамічно змінюються, а це, в свою чергу, допомагає в досягненні соціальної успішності;

2) розвиток творчих здібностей та активності;

3) вдосконалення навичок спілкування, соціальної взаємодії та впливу на людей (комунікативної компетентності);

4) прийняття рішень та їх практична реалізація за моделлю психологічного зростання: РІСТ = цілі + реальність + вибір + воля (GROW - Goals + Reality + Opinions + Will)

5) глибше усвідомлення власної особистості - своїх потреб, цінностей, позицій, вміння фокусуватися на них.

Глибинною основою реалізації перелічених завдань є самостійне створення людиною мотивації досягнення, чи самомотивації (Райє Еге., Траут Д., 2001). Перехід від зовнішньої (extrinsic) мотивації до внутрішньої (intrinsic motivation) - одне з найважливіших завдань особистісного зростання.

 

Усе це разом узяте, зрештою, дає людині повноцінне самовираження і самореалізацію (самоактуалізацію, у психологічних термінах). І моє завдання  - пошук та навчання способів досягнення цих цілей за допомогою тілесно-орієнтованих та інтегративних психотехнік.